Валентин Чемерис - Ордер на любов (збірник)

– Прощайтесь, – стомлено сказав Тарас, як уже переніс небіжчика в ящик-домовину і склав йому пожовтілі руки на грудях. – Уже пізня днина, а перед нами ще довга-довга дорога, не знаю, коли вона й скінчиться… Якщо взагалі скінчиться…

– Яка… дорога? Куди… дорога? – питалася Соломія, вже і не сподіваючись на відповідь. – Життя моє скінчилося разом із Савчиним життям, то куди я маю тепер іти? Куди наша дорога веде?

– Звідки я знаю, – зітхнув Тарас. – Куди-небудь, аби вперед.

– Але без Савки в мене немає дороги. Поховайте й мене біля нього.

– Живий мусить жити, тітонько Соломіє. І про живе думати – така воля Божа і так нам старі козаки казали, коли ми на Поволжі ховали загиблих товаришів і побратимів.

Савка лежав у домовині спокійний, наче й звик до неї, лежав вільготно і мовби задоволений, що нарешті все лихе скінчилося, а попереду в нього неодмінно буде все тільки хороше. Кривава рана на його грудях була накрита хусткою Соломії і здавалося, що осавул просто спав.

– Прощайтесь, – повторив Тарас.

– Ой, як же я буду прощатися, як воно не прощається, – голосила Соломія. – Ой, чому ж ти так рано пішов із цього світу, Савко? – причитала і не знаходила відповіді. – Невже я тобі набридла, що ти мене покидаєш одну-однісіньку, саму-самісіньку в цьому чужому краї, в пущі цій? А ми ж з тобою ще й не нажилися, ще й не намилувалися… Та краще б та куля вцілила мені в груди, краще б мені довелося замість тебе лягати у твою домовину, хату твою вічну… Скінчилося моє щастячко, скінчилася моя любов. Бо немає у світі іншого такого, як ти, Савко! І немає, і ніколи не буде, а тому немає для мене й життя.

Вітер куйовдив чорні вуса осавула, ворушив кінчик оселедця, що був закручений за вухо.

Шапка-бирка (а його ховали за козацьким звичаєм у шапці) полум'яніла червоним шликом.

Доки Соломія, стоячи на колінах, надивлялася на чоловіка та щось поправляла в домовині, Тарас, орудуючи сокирою, перерубав навпіл дубовий дишель від воза на дві нерівні частини, меншу прибив упоперек до більшої і вийшов ніби хрест.

Похитуючись з боку на бік, співала Соломія, наче голосила, а Оксана за нею тихо виводила, проводжаючи піснею батька в інший світ:

А Соломія відповідала:

Орудуючи лопатою, пісню підхопив і Тарас, питаючи від імені козака:

Соломія журно виводила:

Уже як загорнули гуртом яму й вирівняли зверху горбик, Соломія прив'язала до перекладини хреста білу хустку, і коли вони рушили у світ широкий, то озираючись, все бачили й бачили той хрест самотній, наче всіма покинутий, і білу хустку на ньому.

Здавалося, Савка махає їм на прощання, а потім, як піднялися на взгірок, перевалили через гребінь і почали спускатися потойбіч, хрест зник з очей, а з ним і Савчина могилка – назавжди. Глухо шуміли дерева, хрипко й надривно кричав якийсь птах у пущі, вони йшли, хоч попереду в них не було дороги, йшли на схід сонця і Соломія ні-ні, а все ще розгублено озиралась, хоч знала, що Савки вже немає – навіть його могилки, яка швидко заросте травою і з часом, ніким не доглянута, навіки зникне з лиця землі і ніхто й не знатиме, де знайшов свій останній спочивок січовий козак Савка з веселим йменням Пишногубий.

Усе, що було на возі, вони покинули разом з возом, із собою взяли сухарів, пшона для кулешу, шмат сала та в'язку сушеної риби, прихопили казанок, ніж та кожному по дерев'яній ложці й одну миску на всіх (собі в пазуху Тарас засунув замотаний у шмат шкіри й туго зв'язаний згорток – «Ордер на любов», що його їм з Оксаною видав кошовий отаман Війська Запорозького низового) і пішли, самі не знаючи куди. Власне, не йшли, а втікали від минулого навстріч майбутньому, не знаючи, чи є воно у них.

Речі та харчі у двох саквах, перекинутих через плече на полотнині – одна торба за спиною, друга на грудях, – ніс Тарас, а Оксана та Соломія вели за руки Омелечка – як він стомлювався і починав пхикати, що його ноги «не хочуть іти», несли його по черзі на руках.