Валентин Чемерис - Ордер на любов (збірник)

Соломія все ще час од часу схлипувала, судорожно хапаючи повітря, і погано з-за сліз бачила дорогу, і не уявляла, куди це вони і чого йдуть – хіба що у світ за очі? – тоді її вела Оксана, а Омелько, смикаючи Соломію за руку, все прохав і прохав бабу:

– Розкажи мені казочку про пана Коцького, роз-ка-ажи-и…

Казка про винахідливого кота була його улюбленою казкою, що її малий готовий був слухати щодень і по кілька разів; Соломія й розказувала онуку ту казочку чи не щодень (бувало що й по кілька разів) і хлопчик уже знав її назубок, але все одно прохав розказувати ще і ще. Мати намагалась напоумити сина, аби він залишив у спокої бабусю, яка й так ледве дибала, тож дорогою наставляла сина на розум:

– Як ти можеш, Омельку? У бабусі таке горе… Нас спіткала лиха годинонька. Дідуся Савку поховали в чужих краях, ми самі вигнані з рідного краю, йдемо не знаючи куди і хтозна-де знайдемо куток, аби хоч голову прихилити, а ти… казочку про пана Коцького. Дався тобі той кіт! Ти ж казочку про пана Коцького вже напам'ять знаєш!

– Знаю, знаю, але ще хочу! Про пана Коцького, про пана Коцького! – аж підстрибував Омелько між матір'ю та бабою, тримаючись за їхні руки і на ходу встигаючи на них гойдатися.

– Пан Коцький – найкращий кіт! О! Такий смішний. Тому він і котячого пана.

– Оме-ельку! – підвищувала голос мати. – Залиш у спокої бабусю! їй зараз не до котячого пана. Краще тобі тато щось розповість.

– А я хочу про пана Коцького! – гне своєї малий. – І щоби розказувала бабуся, вона краще всіх казки розказує. Хочу і хочу! Бо не піду з вами на… на край світу!

Зрештою, Соломія якось оговтавшись, утерла рукавом сльози.

– Горе – горем, а дитина не винувата, онучок хоче казочку про котячого пана, то я, вдаривши лихом об землю, буду розказувати. Слухай, дитино моя, слухай Омелечку мій любий… В одного чоловіка був кіт, що вже недужав…

– Старим він був, – уточнив Омелько. – Ти забула сказати, що він старий…

– Старий, старий, – погоджувалася баба. – Такий старий та негодящий став, що й мишей уже не міг ловити. От хазяїн узяв та й вивіз його у ліс…

Соломія на мить вмовкає, онук тим часом за неї розказує:

– …думаючи: «Навіщо він мені здався, тільки дурно буду годувати – нехай у лісі ходить!» Так, бабо, еге?

– Так, онученьку мій любесенький. Слухай, як далі було…

Ідуть вони і йдуть, край попереду них простилається незнаний їм, глухий, ні осель людських, ні доріг, ні стежок… Хоча все ж стежечка якась (охотники її протоптали, рибалки чи якісь лихі люди?), уже напівзаросла травою-муравою, поперед них зміїлася між трав високих, а ось куди вона вела – вони й не відали. Траплялися по путі узгірки, узвишшя (а то й стара могила зненацька вигулькне, від людей, які вже давно пощезали зі світу білого), Тарас неодмінно підніметься на них, приклавши дашком долоню до очей, роздивляється обрії, потім знову веде їх, кажучи: отуди треба йти – показує кудись рукою, – там має бути шлях. А де шлях, там і люди…

Ідуть вони і йдуть, а Соломія розказує казочку про те, як звірі, злякавшись буцімто страшного звіра – кота, названого паном Коцьким, запросили його в лісі на обід, а самі поховалися з ляку.

– І зліз пан Коцький на стіл і почав їсти, аж за вухами лящить, – розказує вона. – А як наївся, то так і простягся на столі. А кабан лежав близько столу у хмизі, от комар і вкусив його за хвоста, і він тим хвостом і крутнув… Кіт подумав, що то миша, та туди! Та кабана за хвоста! Кабан як схопиться, бо подумав, що кіт його хоче розірвати, та навтіки!.. Пан Коцький, злякавшись кабана, скочив на дерево та й подерся туди, де ведмідь сидів. Ведмідь як побачив, що кіт до нього лізе, почав ще вище лізти по дереву, думаючи, що пан Коцький хоче його розірвати, і до того доліз, що дерево не здержало – так він додолу і впав – гуп!..

Аж земля задрижала! І впав просто на вовка, який у траві ховався і мало не роздавив сердешного. Як схопляться вони, як дременуть, тільки й видко. А заєць за ними забіг, не знать куди… А потім посходились захекані та й кажуть:

– От який мовби ж малий пан Коцький, а тільки було нас усіх ледь-ледь не поїв!..

Омелько, – хоч і знав від слова до слова казку, – аж заливається і його дзвінкий сміх звеселяє пущу. Не втримавшись, посміхаються й Тарас з Оксаною, Соломія вражено дивиться то на них, то на онука, дивиться, а тоді зненацька для самої себе посміхається – очима ще вологими від сліз…

А по якомусь часі, йдучи глухим краєм навпростець, плутаючись у високій траві, полохаючи куріпок та диких кабанів, пригадуючи пригоди пана Коцького, починають дружно сміятися, і від їхнього сміху світ умить стає іншим.