Валентин Чемерис - Ордер на любов (збірник)

Вогонь перекинувся на сухе сіно, далі на інші будівлі і через мить спалахнула й хата, у якій гуляли п'яні офіцери…

Лівобережна Україна, колишня Гетьманщина, входила до складу Росії, яка називала її Малоросією. Себто Росією, хоч і малою. До неї належали території сучасних Чернігівської, Полтавської, західні райони Сумської, східні Київської та Черкаської областей і Київ з прилеглою територією. Край той нашим героям був незнайомим, як і Правобережжя, хоч то й була Україна, своя ніби земля. Своя, правда, але вже не своя.

Ближче до Кальміуської паланки вже не існуючої Січі була інша, третя – чи яка там? – Україна – Слобідська, яку ще називали Слобожанщиною. Теж у складі Росії. До неї входили території сучасних Харківської, частина Сумської, Донецької, Луганської та частини Курської, Білгородської і Воронезької областей Росії. На той час Слобожанщину увели до новоствореної Слобідсько-Української губернії, центром якої був Харків. Із східного прикордоння Січі туди було найближче, та й край був більш знайомий. На Слобожанщину, а точніше в Харків, і вирішили тікати наші герої, коли в них було забрано їхню малу батьківщину і вигнано з неї у світ широкий. Волі й там не було, на Слобожанщині, чи то пак, у Слобідсько-Українській губернії, але, принаймні, туди був близький світ і люди там були переважно свої – у ті дні на Слобожанщину багато втікало посполитих із Запорожжя. Казали, що в Харкові, який швидко зростав, можна було знайти притулок і роботу, а з нею і засоби до існування. Бодай і злиденного та все ж… А жити… На перших порах можна і в землянці перебути – їх на околицях Харкова та біля його старої фортеці, спорудженої для захисту міста від ногайських та кримських татар, було рясно. На запорозький манір вони звалися бордюгами.

Отож, на Слобожанщину, в пошуках кутка для проживання і вирушили наші герої.

Полум'яніла багряна осінь 1775 року. У втікачів був віз із добре змащеними колесами, пара теж добрих коней і сяке-таке добро на возі, що його Савка встиг вихопити із відібраного в нього хутора. Дороги вибирали малоїжджені, безлюдні – аби не наткнутися на загони російських військ, що тоді, захопивши козацькі краї, всюди нишпорили і все забирали, а втікачів просто виловлювали, як розбійників, – на ніч зупинялися де-небудь в пустельному місці, багать не палили, аби вночі не привернути до себе уваги.

Але в глухих краях можна було запросто наткнутися на зграї розбійників, різних харцизяк і зарізяк, яких тоді чимало розвелося і які всюди нишпорили в пошуках поживи. Вони й перехоплювали втікачів із Січі, відбираючи у них все, до останньої цурки, відпускаючи їх лише із живою душею. А часто і душі забирали. Ті лихі, темні люди нишпорили – теж уникаючи зустрічі з російськими військами – здебільшого манівцями, знаючи, що саме ними й рухаються втікачі із своїм добром… На таких любителів легкої наживи й наткнулися наші герої. А може, харцизяки за ними слідкували і лише вибирали зручне місце для нападу – двоє добрих коней у ті часи багато важили для розбійницької братії. Правда, крім двох жінок і дитини (на них ті лотри вирішили не звертати уваги), сім'я втікачів мала й двох чоловіків, які на випадок чого могли постояти і за себе, і за жінок. Тим паче, Савка – бувалий у бувальцях козак. Та й Тарас не ликом шитий, тож добичники вирішили задумане здійснити вночі. Слідкуючи за сімейством втікачів з Кальміусу, вони вже знали, що, стаючи там чи там на ніч, ті, спутавши коней, відпускали їх пастися, а самі вкладалися на возі – під огромом небесного шатра, повного зоряного блиску.

Однієї ночі, темної і вітряної, коли раз по раз зривався дощ та шумів-гудів вітровій, утікачі вклавшися спати на возі, понакривалися кобеняками та й поснули. Щоправда, Савка якийсь час ще боровся зі спокусою заснути. Накинувши щось собі на плечі від мжички, горблячись, сидів на возі і смалив люльку чи не до третіх півнів, а тоді й він сидячи, необачно заковиз, зморений довгим днем та його пригодами. Тихо шелестів мрячливий дощик, сіючись як через дрібне сито, то затихаючи, то знову пускаючись, у тумані ночі ледь проступали мокрі коні, що паслися неподалік і, пирхаючи, струшували з себе вологу. А тоді й вони, попритулявшись один до одного мокрими боками, задрімали в дощовій млі…

Мжичка не затихала, верховіттям шуміли дерева, край був глухий, безлюдний, ну що б, здавалося, там може загрожувати нашим героям?