Валентин Чемерис - Ордер на любов (збірник)

То й справді був пістоль і тримав його, вперши стволом Савці у спину, осавул Вихрест.

«Звільнив Тараса!..» – лайнувся подумки Савка. А вголос озвався:

– От зараза, не напилася разом з усіма! Таки вислідила, мерзота вихрещена!

– А ти думав, що всі з лопуцька, один тільки ти вумний, га? – реготнув позад нього Вихрест. – Значить, Савко, такечки: ворухнешся, звиняй, але всаджу тобі кульку в спину. Матимеш потім з нею та з діркою в спині добрий клопіт. Може, й на тім світі!

– А ти його матимеш на цьому!

– Овва! Аби не той, бо там зв'язків ще не маю, а на цьому вже якось викручусь – не вперше. А ось спробуєш ти викрутитись – на цьому чи на тому, – і дуло пістоля ще різкіше вперлося Савці в спину. – Руки, руки, луб'язний, осавуле! Тримай їх піднятими вгору – так мені спокійніше.

– Спокою ти вже не матимеш.

– А я кажу… не роби різких рухів, бо кулька, як і горобець, вилетить – не спіймаєш. І не повертайся до мене своєю мармизою – тобі ж гірше буде. Не змикитив я, коли запирав Тараса в погрібнику, що в тебе може бути ще один ключ. А міг здогадатися, адже в кожного господаря завжди у сховку зберігається ще й запасний…

– Багато ти чого не врахував…

– Нічого, діло се поправимо. Не думав я тебе, Савко, чіпати, та раз ти першим почав – пеняй на себе! Зятька забаг звільнити? На дідька він тобі здався? Своя шкура і ближче, і дорожча. А зять – то таке… Один пощезне, другого можна знайти – скільки там ділов! А ти… Чи скучив за ним, га? Почекай трохи, зараз з ним наговоришся в погрібнику. Більше ключів немає, то ж тебе вже ніхто не звільнить до ранку. А хочеш, то й Соломію тобі до пари посаджу?

І дулом пістоля штурхав осавула в спину.

– Шмаляй у погрібник! Десь там твій зятьок – чекає тебе, не дочекається!

Але Тарас був не «десь там», а вже чи не поруч. Як Савка його погукав, він східцями піднявся з погреба до виходу. Зачувши голос Вихреста, затаївся в заглибині біля дверей. Ніч була темна, у погрібнику хоч в око стрель, тож Вихрест його й не загледів. Та й упевнений був у своїй безкарності.

Але коли він, випроставши руку з пістолем, штурхнув ним Савку в спину, заганяючи осавула до погрібника, Тарас блискавично схопив його руку і так рвонув її вперед, що Вихрест, тільки й устигнувши лайнутися, з несподіванки втратив рівновагу й сторчака полетів по крутих східцях у темінь погрібника.

Тарас вискочив назовні. Удвох із Савкою – Вихрест ще летів стрімголов униз, – вони зачинили двері, заперли їх на замок, а ключ закинувши подалі, подалися задвірками, а потім понад Кальміусом з хутора, де вище броду з кіньми та возом їх чекали Соломія з Оксаною і маленьким Омелечком…

А про те, що сталося далі, в роду Кожум'яків існують дві версії, в ранзі майже легенд. За першою буцімто Савка на прощання підпалив свою хату, в якій гуляли п'яні офіцери (ще й підпер двері дрючком), хата й згоріла, а з нею і хутір, з усіма його будовами й прибудовами вигорів дотла, не діставшись нікому. За другою – Вихрест, отямившись після падіння в погрібник, вистрелив з пістоля в темінь – чи з поквапу, чи аби привернути до себе увагу. Але бідолаха не відав, що в погребі у Савки стояла бочечка з «обчественим» порохом – для команди бекетових козаків. Куля й потрапила в ту бочечку…

Бабахнуло так, що вибуховою хвилею вибило двері погрібника і полум'я шугнуло в двір, а поруч був сінник. Вогонь перекинувся на сухе сіно, далі на інші будівлі і через мить спалахнула й хата, у якій гуляли п'яні офіцери…

Але так було насправді, чи якось інакше, тепер уже достеменно ніхто не скаже, хоча відомо одне: пожежа тієї ночі перед самісіньким світанком, як уже збиралися співати треті півні, спалахнула на хуторі в Савки Пишногубого така, що освітила півнеба. Іскри летіли снопами – навіть через Кальміус, на донський берег. Тріщало й гоготіло, полум'я ревіло й клекотіло – видно було далеко на низу, аж у ногайських степах.

Савчин хутір з усім добром не дістався нікому…

А далі… Вас цікавить, а як же воно було далі? Давайте разом поміркуємо, поставимо себе в ситуацію, в якій опинилися Савка з Соломією і Тарас з Оксаною та сином. Куди було податися нашим героям, як у них в один день відібрали і хутір, і житло, і все нажите потом і кров'ю (бо ж постійно воювали з кочівниками-людоловами) добро? Та й куди тікати? Після знищення Січі правди в тих краях більше не було, як не було її ніде на просторах Російської імперії. То де шукати прихисток? У яких краях, яких палестинах? Безправному куди не поткнись – усюди неволя і гніт. Але треба згадати, що являла собою Україна в ті часи – це крім Запорозької Січі, якої вже не було, Україна була поділена на кілька Україн. Правобережна – сьогодні це території Київської, Черкаської, Кіровоградської, Житомирської, Вінницької, Хмельницької, Рівненської і Волинської областей – за печально відомим Андрусівським перемир'ям Росії та Польщі вона ще року 1667 увійшла до складу Речі Посполитої (в її складі перебуватиме до 1793 року). Західне Поділля тоді було захоплене Туреччиною.