Роман Іваничук - Бо війна — війною… Через перевал

«Вважав би таке питання від хранительки старовини провокаційним, якби не відчув у ньому прихованої іронії, — відказав я. — А чи ж би то світ не обійшовся й без Золочівського замку, який ви так ревно оберігаєте і, реставруючи, відшукуєте найменші одробинки минулого? Відновлюєте ось Китайський палац, який не знати чому так називається: яке ж бо має відношення до Золочева Піднебесна імперія і цей Будда, що його притарганили сюди молоді художники?.. І кожен бастіон відновлюєте, і відмиваєте непотрібні нові й давніші нашарування з кожної фрески… За логікою вашого питання у Китайському палаці можна б відкрити гранд–кафе, в апартаментах Яна Собєського — п'ятизірковий готель, двір обставити альтанками, де б шинкарі розливали пиво й вино й подавали до них гамбургери та чіпси… А я прийшов би сюди й списував на папір, як тут розважаються, пиячать, змовляються, торгують людським життям, злягаються, блюють і лихословлять…»

«Але ж про таке тепер переважно й пишуть, достойний хроністе, — хихикнула Катерина, й мені здалося, що це я сам почав іронізувати. — Новітня література — то суцільна неврастенія, занепад, бабрання в сексуальних збоченнях, смакування жорстокістю, вбивствами, тортурами, казнокрадством, а історії нашого народу з її звитягами й програшами ніхто не чіпає, наче б її у нас і не було… Назвіть хоча б один історичний роман, виданий за час нашої Незалежности!.. Тільки ви, як той троглодит, тиняєтеся в новому часі, двигаючи на собі каміння минулого, і всі вас цураються, насміхаються, а найпопулярнішими бестселерами оголошують пласкі екзерциси про наркопритони, злодійські гадючники, запльовані гуртожитки, і майже в кожному новому творі вималюваний ваш брат письменник не як світоч духа, а збоченець, алкоголік, хворий сексоман, його ж коханки — брудні повії, які віддаються своїм обранцям у скверах, парках і громадських туалетах… Чому так сталося, адже ми чекали від нецензурованої літератури високого духовного злету, філософії вільної людини… Ми ж добре пам’ятаємо, як підневільна література вперто торувала дорогу до святинь, чому її нині спрямовано до борделів?»

У мові пані Катерини–Парки вчувалися гіркота, сарказм і біль — це були мої власні відчуття, і я задумався: а й справді, чому в таке русло втрапив нинішній літературний процес — чи це вимога нової цивілізації, адже й класичну та народну музику перемогла дешева попса, та й новітня архітектура вражає псевдобароковим несмаком, і все менше чутно співів, колядок, гаївок, а на дискотеках молодь поняття не має, що таке вальс, бо його замінила істерична трясучка, і в кав’ярнях гримить чужинецький мелос.

Я спробував пояснити співрозмовниці й самому собі: «А то ще треба подумати, чим є властиво для людини свобода: Божим даром чи диявольською спокусою — бо може бути і так і сяк. Адже наші прародичі сягнули по свободу з намови змія… То чого ви ждете, пані Катерино, від нинішньої літератури, коли очікувана сторіччями свобода виявилася свавіллям? Хіба це від Бога?.. А в неволі був сенс славити волю, як ідеал, не уявляючи справдешнього її образу. Нині ж цей образ постав перед нами у вельми непривабливому вигляді, й письменницький люд зрозумів, що славити його нема за що. І впали ниць розчаровані митці, а лежачим долілиць видно тільки бруд. Письменники його смакують і через це втрачають свою велич… Тому я хочу глянути догори, як Будда, й уздріти чистоту вільного неба. А втім, я людина минулого тисячоліття, в нинішнє увійшов з ласки долі, тож права голосу не маю. Й залишаюся таким собі безнадійним романтиком і оптимістом».

Пані Катерина глузливо засміялася:

«Щось–то я не відчула ані крихти оптимізму у вашій мові! Та невже й ви думаєте, що на місці нашого мистецтва має утворитися вакуум? Чи таке можливе?»

«Ні, неможливе, — квапно відказав я, щоб розвіяти сумніви моєї співрозмовниці, які були й моїми. — Мій оптимізм полягає в тому, що я вмію відрізняти повноцінний товар від тандити, а зерно від полови. І те зерно вже є: до творчого життя підходить молоде покоління, не вражене зневірою і не забруднене багном зі смердючих відстойників чужинецького владарювання. Ця молодь зуміє з модного нині абсурду вилучати створені в ньому нові форми поетичного вислову й виповнювати їх національним змістом. Народжується нова література, та до неї я вже не встигну прикласти своїх рук…»

Катерина довго не відзивалася. Згодом спитала:

«Ви змогли б мені пояснити, чому ми отримали саме таку свободу? Якого історичного досвіду не врахував наш народ у перманентній боротьбі за незалежність?»