Роман Іваничук - Бо війна — війною… Через перевал

Знічений Юрась тремтів у обіймах Трубецкого й тихо пручався, намагаючись вивільнитися від нього, він з надією поглядав на волинського каштеляна Беньовського, і той, схопившись із лавиці, рішуче підійшов до Юрася, узяв його за руку й потягнув до себе: «Ти, славний гетьмане, не забувай про колишню нашу згоду, потоптану неправим бунтом твого вітця…»

Тієї ж миті Саддик Челебі, розгублений спочатку навальною напастю московського й польського послів, теж допав до малого гетьмана, відсторонив і взявся нагадувати Юрасеві про союз Богдана із султаном: «Та не піддавайтеся вічним ворогам своїм, бо тільки Велика Порта може врятувати твій край від зажерливих сусідів…»

Юрась усе ще намагався вивільнитися з обіймів доброзичливців, він однією рукою притискав булаву до грудей, а другою поправляв гетьманську з поламаними перами шапку, що насувалася на очі й заступала світ…

Хроніст Северин з цікавістю спостерігав за веремією в посольській ізбі: посланці сусідніх держав тягли кожен до себе замученого Юрася, викручували руки, і врешті закричав малий гетьман, заплакав, звалився на долівку й забився в приступі падучої… І топтали сусіди вражену тяжкою болістю Україну, й підступала до неї неминуча смерть, аж вийшов з гетьманського покою ставний Виговський і порятував її на хвильку. Він підвів з долівки нещасного хлопця й мовив до нього: «Тобі ще рано брати до рук булаву, спершу трохи повчишся у братській колегії й розуму наберешся, а ви, поважні посли, чекайте, аж поки вас прийму я», — й підняв Виговський булаву, що валялася долі…

Утім стихло в залі Китайського палацу. Чернець Гедеон стояв, як і перше, навпроти хроніста Золочівського замку, впершись у нього неблимним поглядом, ніби чекав спонуки до подальшої розповіді, й сказав Северин:

«Говори, говори, я слухаю».

Гедеон закрив обличчя долонями, він був знівечений зневагою чужинців, і сповідь стала для нього єдиною розрадою.

«…Вельми тяжка булава, достойний скрипторе, дуже важкий той гетьманський буздуган, а проте — якщо ти хоч раз до нього діткнувся — самі руки тягнуться, липнуть, і відірвати їх годі, й за булаву кожний готов пролити чужу і свою кров… О, я сповна пізнав тую спокусу, але й далі жду і сподіваюсь хоч раз іще в житті утішитись її звабою.

Я зроду нефортунний, пане скрипторе, і зовсім не через свою недолугість, як це намагаються втовкмачити в мою голову і в голови всього козацтва московські й польські державні достойники — та й свої теж — від полковників до черні… Моя недоля спороджена меншістю, малістю перед сильнішою навіть після своєї загибелі особою, і є нею мій старший брат Тиміш. Він заступив мені світ до булави, до слави, до гетьманської всемогутности; Тиміш мене щодень вбиває, знесилює, пригноблює, додає жадібности до влади, та водночас і віднімає ту силу, яку ще маю. Я хочу вбити мертвого і якби зміг таке вчинити, став би тоді Юрієм, а не Юрасем — пахолком, поштурхачем, наймитом!

Я довго думав, як заспокоїти свою пасію, та скутку досягти не міг — чей сам мій вітець, переможець короля, добровільно залишився його васалом, а потім погодився стати підніжком білого царя. І всі, хто не хоче нині польського чи то московського підданства, так знай і меле: якби жив Тиміш, він став би самодержцем!.. Така фама пішла про нього, хоч ніхто не може досвідчитись у її справдешності, а що мені робити, коли великий Богдан передав мені у спадок не карбача, а шлею, і я чекаю допомоги — хай то від короля, царя, хана чи самого чорта — щоб тільки позбутися привида свого старшого брата…»

Юрась–Гедеон перехилився через стіл до хроніста й гаряче зашепотів, а очі мав при цьому блудні й жадібні:

«Але я таки відібрав булаву в поганого Виговського — відразу після того, як він під Конотопом ущент погромив московське військо, — чернь підтримала мене, чернь завжди схилялася до Москви, а хіба мій вітець не припав їй до ніг — тож припав і я, і хтозна, чи на моєму місці не вчинив би так і Тиміш… Я чимдуж подався у той самий Переяслав до московських посланців, щоб підписати статті — не батькові, а ті, які склав воєвода Трубецкой. І на мить, тільки на коротку мить втішився я: на бенкеті в Переяславі мене славословили чужинці, і мені тоді здалося, що я нарешті позбувся зловісної примари брата…»

«А далі що сподіялося з тобою?» — спитав хроніст ченця, який на хвильку змовк.

«Та що… З Переяслава я рушив з військом на Чигирин, та не здолав могутньої залоги Виговського. Скинутий гетьман через послів намовляв мене йти на Москву — помститися за мученицьку смерть мого швагра Данила Виговського, замордованого москалями: пальці відрізали, вуха просвердлили, очі залили сріблом… Та я не послухався, й мене прокляла рідна сестра, і прилучився я до київського воєводи Шереметьева, дарма, що він при людях зневажив мене словами: «Цьому гетьманичеві краще б гусей пасти!» — тільки німо озлобився я, знаючи, що про Тимоша він так не сказав би… Під Чудновом, на Тетереві, поляки розбили московське військо, і тоді я вголос поклявся: «Господи, виведи мене з цього пекла, не хочу гетьманувати, піду в ченці!» Однак старшини, як і рік перед тим, уклали з поляками угоду в Гадячі, а теж посол Беньовський разом з полковником Дорошенком примусили мене присягти на вірність Речі Посполитій перед коронним хорунжим Яном Собєським… Я став тінню Беньовського, на його вимогу взяв у писарі недоляшка Павла Тетерю, який за мене гетьманував, мене ж Беньовський проголосив гетьманом усієї України, і я нібито правив нею, водно допитуючись у посла: «Скажіть мені, що маю робити, і я зроблю…»