Роман Іваничук - Бо війна — війною… Через перевал

За рік після Чуднова підписав я договір з кримським ханом Мухамед–Гіреєм, пустив його на Лівобережжя, а за два — чорна рада в Ніжині проголосила гетьманом джуру мого вітця Івашка Брюховецького. Тоді Беньовський порадив мені покласти булаву, й гетьманом Правобережжя обрано Павла Тетерю. А я постригся в ченці в чигиринському монастирі, прибравши ім'я Гедеона…»

Чернець замовк, насунув на голову каптур і сховався за мерехтливими пломінцями свічок, потім зовсім розчинився в темряві, скриптор Северин чув лише його шелестливий голос:

«Слухай уважно: я розкрию перед тобою найсокровеннішу свою таємницю, тільки ти мовчи, мовчи… Вчора перед віконцем моєї келії з'явився золоторогий королівський олень з Вороняцького лісу. Він поклав на підвіконня морду, довго дивився на мене, і я зрозумів, що це знамення… Збереться в Золочівському замку поважна рада між супротивниками, як завше, до згоди не дійдуть, а тоді мені ще раз подадуть гетьманську булаву. Бо чому ж би то королівський олень кликав мене? І я прийшов…»

Цієї миті в Китайській залі пролунав глузливий сміх. Северин, пройнятий містичним страхом, схопився з крісла й побачив, як на картині, на лівій стіні, гомерично регоче лінивий козак Мамай, узявшись руками під боки…

Неначе вихор увірвався в ротонду й вимів з неї голоси, сміх і тіні привидів; глухо стало в Китайському палаці, як це буває тільки опівночі, коли переломлюється доба; в той мент відсутнє будь–яке життя — справжнє, а чи примарне.

Німо висіли картини, щойно оживлені давно проминулим часом, й прикипіли до стін, ніби вмурувалися в них; голова Будди на тумбі перемінилася із живої плоті у звичайний гіпс: очі пророка, хвилину тому звернені горі в молитві до найвищої духовної сили, зблякли й погасли, звільнившись від пізнавальної енергії, що мала збагнути таємницю початку й кінця; пломінці свічок стали схожі на лялечки, в яких затаївся невідомий вогонь, який колись неодмінно вихопиться на волю й хто знає що сподіє: освітить новим сяйвом світ, а чи спопелить його…

Опівнічне небуття тривало тільки мить, а може, й зовсім не тривало, може, тієї миті й не було, проте, в тому нічому напевне відбулася незрима для мене переміна, і я відтепер звикатиму до нової сутности життя, яке з того боку часового перевалу обіцяло невідому й заманливу будучність, а з цього — тільки перспективу остаточного пізнання.

Водночас я розумів і з тим змирився, що перебуваю в пройденому часі; моя пам'ять сягала тепер у майбутнє, яке я добровільно полишив, однак, без нього обходитись не міг: мене й далі цікавило життя полишеної сучасности, я хотів про нього думати й турбуватись ним, та співрозмовника серед тіней далекої історії не мав, тому покликав для розмови жінку, яка ласкаво впустила мене в минуле, сама ж залишилася на часовій межі.

І докликався. На фронтальну стіну ротонди впала, відтіснивши темряву, світляна пляма, на якій вирізьбилась знайома постать музейної пані Катерини. Вона, як і раніше, тримала в руці схожий на м'яч клубок й намотувала на снувальню пряжу, проте цього разу я не віднайшов на її обличчі знайомих рис примарної дівчинки з м'ячиком або ж гедоністичної ескімоски Саламіни — жінок, які пропонували мені довгу стежку життя, таємниці тілесних радощів та продовження роду, — обличчя жінки за снувальнею було вродливе й водночас холодне, як мармур, і в мою тяму увійшла думка про те, що після неіснуючої північної миті я таки ступив на протилежний схил перевалу, що спадає до єдиної в світі справжньої правди, і той клубок — то не м'ячик молодечої радости й надії, а намотана нитка мого життя в руках богині Парки.

Клубок був ще доволі великий, і це мене заспокоїло: довго мотатимеш нитку, моя богине, і я встигну, таки встигну записати хоча б дещицю хроніки того життя, яке щойно явилося переді мною пунктирними обрисами. Я доконче увійду в нього, щоб дослідити безперервну тяглість історії, яка ніколи не повторюється, зате кожен її мент — навіть із найдальшої відстані — кидає чітку проекцію на нинішний день, і називається вона досвідом, який неодмінно треба засвоїти, аби не повторювати давнішніх помилок та ще й зуміти помножити добрі здобутки.

Богиня Парка — Біла Пані Катерина вмить відчитала мої думки, відклала набік клубок і, не перестаючи покручувати снувальнею, заговорила…

«Чому ж то ви, пане письменнику, не пишете про те, що бачите і чим живете, а намагаєтесь намацувати в минулому часі затерті сліди подій, які сьогоднішньому читачеві, як видно, зовсім не цікаві, й він легко без них обходиться?»