Роман Іваничук - Бо війна — війною… Через перевал

У кімнаті біля стіни стояло кросно, поруч сиділа молода вродлива жінка, яка тримала в руці схожий на м'яч клубок, і Северин згадав, що такий самий, збитий з туману, котився нині поперед автобуса, полишаючи за собою зсукану з сірої мряки нитку; жінка намотувала вовняну пряжу на снувальню, й Майстер подумав, чи бува він не потрапив у ткацьку майстерню, а може, це музейна краєзнавча кімната з побутовими експонатами; Біла Пані, немовби засоромившись, скрадливо кинула у поділ клубок, прикрила його долонею й спитала:

«Ви когось шукаєте?»

«Так. Я письменник… Хотів би ознайомитись із замком. А ви…»

«Я тут працюю».

«І ви ще й ткаля?» — насмілився пожартувати Северин.

«Мусимо бути майстрами на всі руки — тчу гобелен для Китайського палацу, — сухо відказала жінка, не сприйнявши фривольности гостя, проте зразу ж спохопилася до чемности. — Будь ласка, можете оглянути замок, тільки в нас такий розгардіяш — музей щойно становиться… Але якщо потрібно вам для роботи, то ми раді допомогти. До того ж нам не зашкодить реклама, адже щось напишете про нас, — спромоглася віджартуватись господиня. — Ви надовго?»

«А можна й надовго? Я був би не проти… Чи є у вас кімната для приїжджих?»

«Ні, немає, але можна заночувати в прибудові до Китайського палацу».

«Щиро дякую. Я лишень на день–два».

«А що вас цікавить?»

«Гм, як би це сказати… Я хотів би… уявити зустріч короля Яна Собєського з гетьманом Петром Дорошенком у Золочівському замку. Вам, напевне, відомий цей історичний факт».

«Уявити?.. Хіба це так важливо сьогодні?»

«Дуже важливо… Хочу, щоб у наш новий час зазвучали голоси колишніх епох — і я зміг би скласти ціну тій перезві».

«Мовите вельми загадково. Але якщо у вас зродився такий задум, то чому б не спробувати його зреалізувати?»

Жінка підвелася, відсунула за параван снувальню разом з клубком, сказала:

«Ходімо, я вас проведу».

«Скажіть, як вас звати», — попросив Северин.

«Кличте Катериною».

Вона була молода й гарна, мала світле, гейби вибілене обличчя, дві скрадливі ритвинки обрамлювали повні уста, очі в неї були надто ясні, ніби аж блудні, й подумалось у ту мить Северинові: кого ж вона йому нагадує — дівчину з м'ячиком, яка приходила колись до нього в снах, чи реальну ескімоську красуню Саламіну з письменницького круїзу по морях? Вони перетнули плац, дійшли до Китайського палацу, й пані Катерина відімкнула ключем двері ротонди.

«Будьте як дома, — мовила. — І нічого не бійтеся».

«А хіба тут по ночах з'являються привиди?» — посміхнувся Северин.

Біла Пані пильно глянула на нього й відвела очі. І пішла у свою кордигардію, не оглядаючись.

До присмерку Северин встиг обійти вали, заглянув у кожну із десяти кімнат палацу Собєського: Майстер намагався відтворити в уяві давноминулі часи, та це йому не вдавалося — пам'ять сягала не далі моторошного сорок першого року, коли тут була зліквідована більшовицька тюрма. Червоні бузувіри за один день, заглушуючи стрілянину гуркотом тракторного мотора, розстріляли понад шістсот в'язнів — й поховані вони на цьому плацу, невідспівані, неоплакані, в незапечатаних і зрівняних із землею гробах; напевне, Господь не пускав несповідані душі до раю — і тут вони живуть і будуть мучитися доти, поки люди не здогадаються розкопати Великий Льох…

Майстер аж тепер почав розуміти глибинну таємницю Шевченкової містерії: мусить бути повернена живим пам'ять про мертвих і тоді вони матимуть право спокою в небесних чертогах — ніщо із прожитого не сміє стати забутим на землі, бо знетямиться люд і стане бидлом… Але чому тут, на плацу, я не можу пірнути в глибше минуле — та, певне, тому, що ступаю по трупах, заритих під моїми ногами півстоліття тому, і їхня енергія волає до мене, неприкаяні душі благають допомоги… Але ж почекайте, хіба ті душі, що полишили тут свій слід ще до вас, не мають права на відпокуту, чому ви не даєте мені змоги проникнути до них, чей же усі — від Конашевича й досі — за ту саму солодку волю віддали своє земне життя.

Далеко за валами крізь розквітлі черешневі сади проглядають червоні дахи й білі стіни хат Городилова, Єлеховичів, Вороняків; ці самі села стояли тут і три століття тому, й Майстер, напружуючи уяву, намагався переступити через свіжий біль історії; йому треба пробитись крізь товщу літ до часів Руїни, коли ці села, спалені татарами, курилися згарищами, а потім вони, немов зело повесні, знову й знову виростали, й тільки вічно незмінною залишалася гнила, вузька Золочівка, що жовтою биндою протяла торф'яну низовину й завернула до Бугу, обмиваючи місцину, заступлену старими липами, на якій стояв колись православний монастир Василіянів. Нині лише дереза кущиться на дворищі — не витримав часу монастир, в якому засвічував свічки й молився Богові чернець із славним ім'ям Хмельницького — безславний Юрась–Гедеон, переведений сюди із чигиринського монастиря, щоб не ментрожив своєю присутністю гетьманську столицю.