Роман Іваничук - Бо війна — війною… Через перевал

Тримаючи книжку в руці, Северин згадав… А втім, він не забував про це ніколи: совєтська влада агонізує, до центру міста, біля клумби, виходять найзавзятіші радикали із синьо–жовтими прапорами, їх уже не оточують омонівці, не нацьковують на них вівчарок, демонстранти безугаву скандують: «Україні волю! Україні волю!»; із Замарстинова на Святоюрську гору двигнув стотисячний церковний похід, новостворене греко–католицьке братство відбирає в паламаря ключі й проголошує собор Юра центром нової митрополії; біля пам'ятника Франкові вирує мітинг — там, під голим небом, відбуваються установчі збори Товариства української мови; зловісний будинок КДБ на вулиці Дзержинського обступили родичі замордованих у сорок першому році жертв, нікого з приміщення не випускають і ліплять на підвіконня, на сходи й просто на хідник тисячі свічок, скандуючи при цьому: «Смерть більшовицьким катам!»; море голів хилитається на стадіоні — там відзначають дату створення ЗУНРу: жовніри в стрілецькій уніформі роблять кола на конях, блищать оголені шаблі, лунають вигуки: «До бою!» — ще день, ще два, і національна революція охопить весь край…

А до Спілки письменників, ніби нічого й не трапилося, прибуває з Варшави делегація «Milosnikow Lwowa» [63] Шанувальників Львова ( пол .). , серед яких політологи, художники й письменники. З гурту гостей, які зайшли до приміщення Спілки, вихоплюється сивуватий чоловік і поривчасто обнімає Северина.

«Сервус, Северку, я ж тебе сто літ не бачив! Боже, як то було давно: Міцкевичівська конференція в Краківському університеті, а ти виголошуєш блискучу доповідь про актуальність валленродизму. Ну а потім…»

«А потім мене за шкірку й на бюро обкому партії — за проповідь підступництва і зради… Пришили мені мак’явеллізм, ще й глорифікацію Мазепи, про якого я в доповіді, звісно, й не згадував, одне слово — всі сім головних гріхів!»

«Але ж усе минає, бачиш — усе минає, завойовники приходять і відходять, а вічні міста Краків і Львів залишаються… Присядьмо, Северку, в тій он кімнатці, й поки почнеться зустріч, поговоримо, адже стільки років не бачились!»

«З приємністю, — відказав Северин. — А втім… Ну добре, хіба на одну лише хвильку зайдемо, бо для розмов ще матимемо час: я запрошую тебе на вечерю, і ти ні до кого не ангажуйся».

«Дякую… Ага, сподіваюся, що ти отримав мою книжку і вже встиг її простудіювати…»

Й цієї миті втіха від зустрічі з сердечним приятелем враз пригасла в душі Майстра, він відсунувся разом з кріслом від Флоріяна, наче хотів з віддалі приглянутися до нього: а який він нині — цей ідеолог польсько–українського братання під егідою Речі Посполитої, цей «milosnik» Львова, котрий у своїй книзі так і не зміг визнати Львів українським містом? Невже сьогоднішні реалії не стлумили в ньому фальшивих переконань?

«Простудіював, аякже», — холодно проказав Северин, і Флоріян насторожено, гейби аж з тінню ворожости глянув на приятеля.

Зрозумівши, що їм обом не обминути суперечки, Флоріян більше не допитувався, сказав примирливо:

«Що ж, не будемо заглиблюватися в дискусію з приводу моєї книжки. Я маю свою думку щодо наших історичних стосунків, а ти, звичайно, свою… Хочу лишень сказати, що в нових умовах, а вони, як бачимо, вже настають, ваша сторона мусить вибачитися перед нами — адже пролилася кров».

«І ви перед нами — теж, — відказав з притиском Северин. — Кров ваша і наша пролилася на нашій, на українській землі, ми не йшли до вас з мечем. Тож не рахуймо трупів, Флоріяне, «лінія Керзона» мусить стати нині не межею між нами, а міцним швом, бо як тільки він, не дай Боже, розлізеться — стопчуть злі сусіди обидва наші народи: вас західні, а нас східні».

«Хіба я не про це саме мовив у своїй книжці?»

«У ній немає постулату про рівноправність».

«Немає; ні. Цілковитої рівноправности не може бути між колишніми васалом і сюзереном. Це аксіома, Северине».

«Ми цю аксіому сьогодні ламаємо: ти ж бачиш, що діється у Львові. І так — по всій Україні: не нині, то завтра проголосимо свій суверенітет. Ну а ви починайте звикати до символів нашої нації».

«Маєш на увазі синьо–жовті прапори? Ніколи не звикнемо, вони дратують поляка. На них кров».

«Наші прапори могли б дратувати вас на вашій землі. Так само, як нас дратували колись біло–червоні… Бо на них також кров».

«Я не чекав такої розмови з тобою», — підвівся Флоріян.

«І я не чекав — усе вірив, що… Та невже ми так ніколи й не дійдемо згоди? Це ж наша смерть!» — вигукнув Северин.