Роман Іваничук - Бо війна — війною… Через перевал

«Хто вони: рахмани, крішнаїти?»

«То митники — так себе називають. І пропускають вони через перевал небагатьох. Йшли тут з долів різні люди: шукачі опришківських скарбів, учені, поети й політики теж — не одного завернули назад… Я хотів перейти, та мені сказали тут доживати віку, мовляв, за перевалом інший уже час, інший простір, інший рух, і я не дам собі ради в новому світі. Але ви спробуйте…»

Майстер почав спускатися з кичери вниз. Чим ближче підходив до громади людей, які пантрували шлагбавми біля рагашів, що спиналися крутосхилами вгору, тим виразнішими ставали їхні обличчя — я почав упізнавати їх.

Були то незчисленні провісники нової доби: імітанти, рекреанти, інсинуанти, марґінали, деґраданти, евентуалісти, деґуманізанти — законодавці нечуваних досі літературних мод — генії й бездари, графомани й витворні стилісти, модерністи, постмодерністи й авангардисти, а теж новітні політики, винахідники й олігархи… Я впізнав цю рать, від якої сховався в ґражді, з деякими перебував у романтичному круїзі на теплоході «Ренесанс»… В нерішучості зупинився: як мені пройти між ними — іншому серед інших; в громаді митників я не бачив своїх ровесників і зрозумів, що марно шукати в новому часі часу минулого.

Мав я три виходи: залишитися в ґражді, податися в Рахманію й про все забути, або прилучитися до крішнаїтів і здатися на милість Природи. Та у всіх трьох випадках загрожувало мені забуття, і я вирішив вирватися із тюрми, якою стала для мене ґражда, перейти через перевал, уздріти новий час і викресати в собі ще сили для праці. І хай я стану навіть маніакальним Дон Кіхотом, та поки житиму, зв'язуватиму минулі часи з майбутніми — на межі епох.

Я наважився підійти до знайомого митника–евентуаліста, романами якого колись зачитувався, й спитав:

«Ти пропустиш мене в нову добу?»

«А ви весь свій товар задекларували?» — спитав він суворо.

«Весь до крихти, — відказав я. — Навіть гріхи…»

«А скільки несете з собою непотребу?»

«Хай про це судить час… А тепер вислухайте і моє питання: чи ви, хлопці, перебували коли–небудь під окупацією?»

«А що це таке? — загомоніли хором митники, й багато з них, як і рахмани, були схожі між собою, мов діти однієї матері. — Ми не знаємо, що це таке…»

«Ваше щастя, що не знаєте… То затямте: тільки в неволі людина має можливість стати сильнішою від себе самої».

«А що робити тим, які неволі не зазнали?»

«Пізнати наш досвід… Пропусти мене, молодий побратиме, — попросив Северин евентуаліста. — Я вам ще знадоблюся».

Митники розступилися, шлагбавм піднявся, й Майстер переступив кордон.

«Дай мені провідника, я ж виходжу на зовсім незнайомий терен», — ще раз звернувся до евентуаліста Северин.

«Шукати своїх доріг в новому часі — справа суто індивідуальна, — відказав митник. — Якщо не зблудите, то дійдете до гребеня перевалу. Але це залежить від вас самих — від вашої потенції, якщо вона ще є».

Легко, ніби до ніг не чіплялося земне тяжіння, піднімався Майстер угору дорогою, яку впевнено вибрав для себе, добрався до снігових язиків, потім — до слизького льодяного покриву й здолав нарешті останній сажень.

А коли опинився на гребені перевалу, й над горами почало світати, Майстер побачив у далині свою ґражду з освітленим віконцем — певне, пастух у ній оселився, щоб у минулому часі доживати свого віку. Северин глянув на незнайомий терен, та замість сподіваних зелених полонин побачив дебрі диких скель і зрозумів, що йому судилося ще й через них перейти.

Озирнувся ще раз на ґражду: вона щораз віддалялася, наче її засмоктував у себе Космос, маліла і врешті зовсім зникла з овиду — зосталася лише на тлі світанкового неба зірничка віконця, та й вона загубилася на полотні поблідлого Молочного Шляху серед зірок, які не мали імени.

Й тоді відчув Северин нездоланне бажання жити далі — бо як це так: більше ні рядка, як це так? Охота розбудила в ньому віру в сили свої та людські, що розкриються в новій добі — яку ще треба здобувати.

Сонце здолало третину своєї небесної дороги, розпечена тареля вже заповзала на шибку вікна й, коли заступила її всю й скло розм'якло від спекотности літнього дня, — аж тоді прокинувся Майстер, змучений химерним сном, — а може, то була цілонічна праця над паперами — й довго не міг усвідомити, що властиво є реальним: сонні візії чи робочий будень, який знову завітав до нього в дім…

А зрештою, подумав він, те, що витворює уява, теж миттєво стає реальністю, — й дійняла Майстра тривога, що не запам'ятає сну, розсиплеться сон під сонцем на сріберні блискітки й скалки; Северин схопився з тапчана й нахилився над паперами, безладно порозсовуваними на столі, пожадливо пробігав їх очима й урешті заспокоївся, переконавшись: усе, що наверзлося за коротку літню ніч, було вже давно записане, а коли встиг це зробити — учора, вночі чи вік тому — не міг утямити, та й хто може збагнути таємниче дійство, коли народжується слово; і нічого ні в кого не запозичує автор, не фіксує, не описує — з–під пера випливає самодостатня субстанція, яка віддзеркалює лише себе саму.