Роман Іваничук - Бо війна — війною… Через перевал

…Було за північ, коли ти постукав у двері халупи, вони тихо прочинилися досередини, ти увійшов до маленької кімнати й осліп від сніпка світла, спрямованого на тебе з–під конусоподібного абажура настільної лампи, замружився, а коли розплющив очі, побачив у напівтемряві дві постаті: лейтенант Корсаков стояв і пронизував тебе блідими райдужками без пігменту, й світилися вони в темних очних ямах, немов блудні вогники; Северин встиг звикнути до цього погляду, він уже не навіював на нього страху: хлопець був упевнений, що ні на яку угоду з особістом не піде, та його погляд мимохіть скосився вбік, ніби магнітом притягнений — на другу постать.

Й здригнувся Северин, побачивши у кріслі за столом огидну потвору, схожу на велику медузу, що, витягнута з моря, осідає брижуватими складками до землі; медуза мала форму стіжка, між головою й тулубом не було шиї, при столі тяжіла купа безформного тіла з чорними плямами непорушних очей, — я з острахом придивився до подоби в золотих погонах, що з медузи перемінилася на старого бульдога з обвислими губами чи то на жабу–ропуху, і зжахнувся, уявивши, як ця потвора ламає в'язневі пальці у дверях, заганяє голки під нігті, виколює очі, забиває цвях у тім'я, розпорює ножем живіт і запихає в нутро каміння: то не була моя хвороблива уява — так знущалися енкаведисти над в'язнями у сорок першому. Мене щораз більше діймав страх, я зрозумів, що тортур витримати не зможу, й водночас подумав — чи не такий самий перестрах зламав колись мого батька на допиті, бо ж ніщо живе й самоусвідомлене не може здолати подібної миті жаху…

Лейтенант Корсаков промовив, кивнувши головою на потвору: «Це майор Жаба». Я навіть не здивувався, почувши таке прізвище, інакше майор називатися й не міг, нехай би він був грузин, вірменин чи росіянин, — була це насправді велетенська слизька жаба, яка не мала, певне, ні душі, ні серця, тільки трупну отруту замість крові.

Я стояв, здерев'янілий, і чекав, коли ропуха кинеться на мене, а воно тільки руку вистромило з–під медузячих драглів й підсунуло до мене записаний червоним чорнилом папірець, і тої ж миті прошелестів сумирний голос Корсакова: «Підпиши й приходь сюди щотижня з інформаціями». Він подав мені авторучку, я, немов сновида, підступив до стола — і поставив підпис…

Не тямлю, коли вийшов, — аж на плацу спам'ятався, збагнувши, що вчинив, мене здушили розпачливі сльози, та водночас я відчув, як разом з розкаянням оволодівав мною інший страх — перед власним сумлінням, і я вже тоді впевнився, що моя нога більше ніколи не ступить до маленької хатки над рікою, — і як я міг потім наближатися до цього зловісного місця і як зумів витримати розмову з Корсаковим на плацу?

Тепер, ідучи вслід за черговим звивистою стежкою до халупи особіста, я вже був упевнений, що не піддамся молохові…

Що ж відбулося в мені за роки морального терору? Я добре знав — що: страх перед власною ницістю був дужчий від страху перед Жабою — це він сформував із лози дубка. Щоб вижити в умовах ворожої ненависти й залишитися цільною людиною, треба ще більшу ненависть розбурхати в собі самому, віруючи при тому в абсолютну силу свого «я» — і та любов до себе, ненавистю спороджена, допомогла мені виліпити себе із тривкого матеріялу.

Це так просто: панівним принципом правління деспотів є страх, який пронизує всю тиранічну систему знизу до верху, сваволя тирана замінила в ній закон. Але якщо деспотизм протизаконний, то законним має бути бунт проти нього, і ніякі моральні правила не зобов'язують підданих, вони мають право повертати собі свободу непокорою й підступом… Терор, безперервно спонукуючи мене до гріха, розбудив у мені перед тим же гріхом страх, викресав любов до себе самого, спородив бажання бачити себе сильним і чесним й прагнення мати право проголошувати правду й чистоту. І хто знає, яким би я став, якби не мусив ставати віч–на–віч зі злом, бачити його жаб'ячу потворність, дихати смородом зради, вириватися із задушливого чаду й тим самим знаходити в собі почуття честі.

Так думав Северин, ідучи попереду чергового до маленької халупки, й на душі було спокійно, хоч здогадувався, що в канцелярії особіста жде на нього майор Жаба.

Майор сидів на тому самому місці, що й тоді, спершись спиною об високий сейф; при денному світлі він здавався ще огиднішим: тлусті складки обличчя наповзали одна на одну й важко спадали вниз, закриваючи те місце, де мала бути шия, маленькі очка видобувалися з–під набряклих повік й неблимно цілилися в Северина; поруч з майором, немов його охоронець, стояв лейтенант Корсаков, холодний, як камінь, проте вродлива бестія, й вони разом, різко контрастуючи, зливалися немовби в єдиний образ зла. Северин аж тепер збагнув, з ким став на прю, й остаточна приреченість визволяла його від страху — боятися не було вже сенсу: щупальця спрута ніколи його не відпустять, тепер лише треба зібрати сили, щоб гідно вмерти.