Роман Іваничук - Бо війна — війною… Через перевал

Міцно почувався король під стінами міста, та все ж з тривогою поглядав, як суне, перекочуючись вал за валом, татарська сила — до Львова наближалися передові ординські загони, а на обрії скородили списами небо все нові й нові чамбули.

Невдоволений шемріт провіявся військом — чого ще жде король: он татари входять уже на Глинянський тракт, тлумляться й іржуть бахмати, черкаються один до одного списи — нестримно наступає орда, і коли вона виллється з лійки тракту на Знесіння, здолати її вже ніхто не зможе — втрачає ж король дорогі хвилини часу!

А вже тупотять гостинцем татарські вершники, праве ординське крило відхилилося, справившись у бік Чортової скелі, а ліве заходить у Лисиницький узвіз, щоб вибратися з нього на той же Глинянський тракт — і в цю мить рвучко піднімається вгору королівська рука з булавою, команда на битву передається від голови до голови; вдарили довбиші в барабани, загрубіли сурми, а тоді з тих холодочків, на які натякав королеві полковник Гоголь, вихопилася залога: на Бібрський гостинець вийшла з яруг панцерна кіннота литовського гетьмана Радзивіла, досягла Куровичів і вдарила орді в тил; татари стлумилися у лійці Глинянського тракту, з–за Чортової скелі рушила на Лисиницький узвіз гусарія коронного стражника Стефана Бідзінського.

Опинившись у пастці узвозу, татари квапно спішувались і повертали назад, панцерники Радзивіла загородили втікачам дорогу, тоді вдарили гармати із Замкової гори, на Лисиницький узвіз градом падали ядра й місили людську гущу, татари перекочувались через тракт в болотяну улоговину й там застрягали, з кущів вихопилась піхота й добивала татарву, ординці скидали тулупи, шапки, кульбаки й утікали наосліп на запасних конях.

За дві години битви були знищені дощенту передові татарські чамбули, й завернула орда на південний схід, щоб, обминувши знову Золочів, добратися до Хотина під захист турецького війська.

Хроніст Северин із захопленням поглядав на короля, який за час битви не зрушився з валуна, стояв, немов монумент, з піднятою булавою і тільки легким помахом посилав на бій одну за одною хоругви. Його вольове обличчя випромінювало силу й віру, і військо, поки він стояв на камені — сам немов з каменя різьблений — не могло зазнати поразки.

Татар давно вже не стало видно, польське військо верталося на попередні позиції, довбиші били в барабани, жовніри палили з мушкетів, кидали шапки вгору, вигукували славу королеві, та він не втішався завчасу перемогою, знав–бо, що ця битва — тільки початок війни, в якій сам не встоїть проти чорних і білих ворогів, що в цій війні він мусить мати союзника, який би не завойовував, а обороняв свою землю: сила завойовницька тимчасова, сила вірности рідній землі — вічна.

Тож у цю хвилину вирішив Ян Собєський: Дорошенко сам жадає, і я подам йому руку в Золочівському замку.

Зійшов з валуна, скинув шапку, розчесав пальцями спітніле чорне волосся, й здався він Северинові дивно схожим на гетьмана Богдана; король передихнув, а тоді звелів покликати полковника Гоголя.

«Скачи до свого гетьмана, — сказав. — Знайди його в Кам'янці чи в Хотині та скажи ясновельможному, що я жду його в Золочеві — як дорогого гостя й приятеля… А ти, — звернувся до литовського регіментаря Радзивіла, — запроси до Низького Замку у Львові єпископа Шумлянського, коронного референдаря Морштина й каштеляна Беньовського — на королівську нараду. І хай не гаються — часу обмаль… Ти ж, скрипторе, будь усюди присутній, — кинув король Северинові. — Кожне слово, яке запишеш на папері, колись важитиме більше, ніж нинішні баталії».

…У затишному покої Низького Замку при погаслому ватрані всілися колом запрошені королем державні мужі. Сам король на раду не прийшов — був стомлений після битви — і, забравши з собою кохану жону Марисєньку, від'їхав каретою в золочівську резиденцію, звелівши своїм радникам підготуватися до пертрактацій, для Речі Посполитої вельми важливих, — з гетьманом Дорошенком.

Я сидів, як і належиться скрипторові, в кутку зали за круглим мармуровим столом, і, розгорнувши сувій паперу, налаштувався записувати кожне мовлене слово у свій манускрипт, проте жоден з мужів не зважувався розпочинати поважну бесіду, яка б мала вилитися потім у державний меморандум на переговорах з гетьманом.

Мужі мене не помічали, та й яке їм діло до протоколіста, ім'я якого їм не конче треба знати, адже скриптор — зовсім непомітний гвинтик, без якого держава, однак, обійтися не може, і я вдовольнявся своєю функцією, оскільки мені цікаво було ще й дізнаватися, хто суть ці люди, думки яких навічно збережуться в історичних аналах.