Роман Іваничук - Бо війна — війною… Через перевал

Був це таки Флоріян Бартошевський… Відвівши ворожий погляд від Беньовського, він увіп’явся очима в мене, його позирк злагіднів, однак повертатися з історії в сучасність не мали наміру ні він, ні я — ще ж причини незгод не досліджені, — і ми квапно насунули на обличчя маски.

Єпископ Шумлянський, забачивши небезпеку шляхетської сварки, яка часто обмивалася кров’ю, наступав на диспутантів.

«Про що ви сперечаєтеся, безумці, — перед тим, як іти на переговори з ворогом, який хоче стати нашим союзником? Знайшли обфайдану тріску і кожен тягне її до себе, думаючи, що то золотий злиток… Сармати! Вибраний народ! Мана… Самі себе навперейми хвалимо, а в Європі нас мають за дикунів… Чи ж не бачите, що поляки, литвини й русини опинилися на Заході не в своїй тарілці, й нас виводять на плац, щоб ми перегризали один одному горла? А ми раді з того й гриземося, як ті слуги на панській кухні за шмат вудженини. Хіба не глупо воювати нині з козаками й штовхати їх до Туреччини або Москви? Чому ви, ляхи, могли визнати собі рівними литвинів, а українців ніяк не спроможетеся?! Негайно їдьмо в Золочів на переговори з Дорошенком, поки не пізно: ми воюємо, знесилюємося, а хтось там потирає руки і жде… Жде! Господи, які ми нерозумні, недарма кажуть: “Od Tatarzyna, Lacha і Rusina ochron nas Воzе!” [66] Від татарина, ляха й русина борони нас, Боже! ( пол .). Недарма!»

Нам подали коней, і ми рушили в дорогу. Шумлянський з Беньовським їхали попереду, Морштин і я — за ними. Я зблизька приглянувся до сусіда й таки переконався, що це Флоріян або ж його прадвійник. І він теж упізнав мене.

Я зважився заговорити першим.

«Для чого ти вернувся в минуле, Флоріяне, прибравши маску найлютішого українофоба? Для того, щоб іще дужче розпалити себе сарматським шовінізмом, який і нині смертельно згубний для обох наших народів?»

«Ні. Я хочу глибше відчути згубну зваду шовінізму — щоб назавше його позбутися. Повір мені, приятелю…»

І він знову став Морштином, а я скриптором. Наша кавалькада галопувала до Золочева.

Перед Спасом в полудень до Золочівського замку прискакали два гінці від Петра Дорошенка, сповістивши королівський двір, що ясновельможний пан гетьман із своїм ескортом уже досягнув Теребовлі, прямуючи з Хотина до Золочева, й обіцяє до перших преображенських дзвонів уцілувати руки його величності королеві Яну III Собєському.

Двір заворушився, король наказав прийняти гетьмана як найповажнішого гостя ще з тієї пори, коли прилуцький полковник Дорошенко курсував послом від гетьмана Виговського до комісарів Яна Казимира із статтями Гадяцької унії, а їх підписував з польського боку коронний хорунжий Ян Собєський, — ще відтоді нинішний правитель Речі Посполитої слабував прихильністю до козацького витязя, який невзабарі найменувався гетьманом всієї України, і вів з ним таємне листування щодо можливого союзу проти невірних сарацинів.

Перед Китайською ротондою служба розставила тисові столи, застелені білими обрусами, на столах — калачі, короваї, миски з м'ясивом, таці з солодощами, дзбанки з питними медами, сулії з італійськими винами; до учти запрошено дворову знать і багатих золочівських міщан; у брамі на почесній варті стоять драбанти з алебардами в руках та прибулі разом з гінцями від Дорошенка гетьманські сердюки, озброєні списами, у шапках з довгими аж до пояса шликами — всю ніч вони очікуватимуть на гетьманський ескорт.

На столах горять свічі в трійчатих підсвічниках, і серпневий легіт зриває з ґнотів рожеві пломінці; вже розпочалася учта, слуги наливають у пугарі вина й меди; з лівого флангу палацу виступає королівська капела — півсотні інструменталістів і стільки ж вокалістів, і музиканти й співці займають місце на дощаному подіюмі біля ротонди; капельмейстер змахує батутою — й гримлять завихрені «варшавські шинкарки»; з парадних дверей палацу випливають парами королівські пажі й фрейліни з фрауцімеру королеви, танцюючи то краков'яка, то познанську польку; за столом порожніє, й на плацу здіймається весільна курява: шляхтянки в коронкових чепчиках й золочівські міщанки в барвистих хустках, пов'язаних на подобу тюрбанів, самозабутньо кружляють з кавалерами в шарлатових черкесинах, козаки в чоботях турецького сап'яну вибивають гопака; дзвенять кобзи й гуслі, пищать роги й трубки, плачуть флейти й скрипки; довкола густішає чорна ніч, і я жду з'яви привидів, бо ж не може такого бути, щоб до перших півнів не виманили їх на плац шалена музика й голосні співи — і тої ж миті, як тільки я про це подумав, на бастіоні з темряви виринула Біла Пані на білому коні; кінь вривається в людську гущу, проте не топче, а ніби пропливає над головами; білий огир пролітає й наді мною, я приглядаюся до вершниці й упізнаю в ній красуню Катерину–Парку, вона стріляє карбачем і, сповільнюючи лет, заманює мене; я хапаюся за стремено, досягаю рукою сідла, вискакую на коня, притискаю до себе Білу Пані, і її гарячі оголені груди обпікають мої долоні; це ж таки вона, та, яку я шукав усе життя — невпіймана, невідшукана дівчина з м'ячиком, тільки чому вона так галопує, продирається крізь сади на терасах, адже за ними — останній вал і темна прірва; я хочу спинити коня, прагну довгої дороги з тією, яку нарешті знайшов — чому так пізно і скільки тої дороги нам залишилось, чей за валом — чорне плесо Нірвани; я хапаюся за вудила й над самою прірвою здиблюю коня, спішуюсь, беру на руки жінку, кладу на траву, припадаю губами до її вуст, вона піддається, знемагає, обнімає мене, горне до себе й шепоче: «Не роби цього, я смерть твоя». Я обпалюю її обличчя спекотним подихом: «Знаю, знаю, ми всі в погоні за своєю смертю — від самого народження, тільки чому ти прийшла до мене так пізно?»; «Почекай хвильку, я прагну, я хочу тебе. Але ж ти не відаєш, хто я в житті, і пізнаєш мене в мент своєї смерти: вранці після втіхи зі мною твою голову побачать на палі у дверях татарні!»; «То хай збудеться призначене…»; «Ой ні, ні, твоя нитка недомотана, ти ще не сповнив свого призначення!»