Роман Іваничук - Бо війна — війною… Через перевал

Тож цієї просвітленої миті мусив з'явитися муж, який збагнув би смертельну небезпеку для обох знекровлених сторін і кинув би рятівні слова: «Згода, бо пропадемо разом!»

Цей муж безстрашно вийшов на столочене бранне поле й назвав себе: був то київський підкоморій полковник Юрій Немирич, який заповзявся здійснити останній чин політики Богдана Хмельницького — акт довгожданого миру.

Беньовський розповідав, вряди–годи позираючи на свого недруга Анджея Морштина, який ніколи не шкодував ні ворожої, ні братньої крови, що проливалася в ім'я сарматського гонору, шляхетської зарозумілости й зневаги до слабших, на цій землі сущих, які, зрештою, із слабших дужчими стали або ж зрівнялися з супротивниками у безсиллі; каштелян позирав і дивувався, помічаючи, як під впливом його оповіді то нахмарюється, то злагіднюється обличчя поета, наче його непоступливу натуру скрадливо долають сумніви, досі чужі сфанатизованій ненавистю до козацтва Морштиновій душі; дивувався Беньовський, бо ж пан Анджей ніколи не знав і знати не хотів, що таке сумніви… Ці перемінні проблиски гніву й злагіднености на обличчі барокового поета розумів тільки один із присутніх — хроніст Северин, на якого з–під перуки безнадійного сарматця падав добрий погляд давнього приятеля Флоріяна Бартошевського.

«Я ніколи, — вів свою розповідь Беньовський, — не міг ні на мент припустити, що до мене вдасться за підтримкою мій шваґро, чоловік моєї сестри Юрій Немирич, з яким я не мав ніяких родинних стосунків, оскільки… Та про що говорити: плутаний був Юрій, немов татарський карбач! Шляхтич гербу Клямри, син київського підкоморія, вчився він то в Оксфорді, то в Парижі, там прийняв аріянство, спокусився науками Нікколо Мак'явеллі й Томаса Мора, а, повернувшись до Києва, зайняв батькове місце й отримав звання полковника… Далі — очоливши хоругву, воював на боці поляків під Зборовом, потім разом з Адамом Кисілем брав участь у переговорах з Хмельницьким, зрештою, не погодившись з умовами Зборівської угоди, прибув до Чигирина, прийняв православ'я і став на службу в гетьмана. Хмельницький дорожив ним, освіченим і спритним дипломатом, призначив його посередником на переговорах із шведським королем Густавом, й Немирич намагався зблизити Україну з протестантськими державами — Швецією, Брандебургією та Семигородом — на противагу Москві… Але помирає великий гетьман, і Юрій стає на бік Виговського…»

Анджей Морштин, змівши враз із обличчя щире зацікавлення розповіддю, нетерпляче зупинив Беньовського:

«А я що кажу: весь люд козацький і його регіментарі просякли схильністю до зради, мов та гадюка отрутою! Нині одному, завтра іншому служать і ніколи в підданстві вірними не бувають, козацькі гетьмани міняють своїх покровителів, як рейтари коней!»

Дорошенко, слухаючи Беньовського, теребив пальцями бороду й був відсутній, поринувши в думи — певне, готувався виголосити скупу в словах і містку в сенсі реляцію, та, почувши лиху репліку Морштина, аж сіпнувся з люті, проте мовив спокійно:

«Козацька замежна політика, пане Морштин, спрямована не на підданство, а на рівноправні стосунки з союзниками при цілковитій незалежности кожної із сторін… Хмельницький, шукаючи підтримки в сусідів, лише умовно, як велить етикет міжнародних пертрактацій, називав себе підданим, проте підписував угоди, як державний регіментар — то з Іслам–Гіреєм і Яном Казимиром, то з московитами в Переяславі, а ще з султаном Магометом IV та з королем Карлом X Густавом і нікому не обіцяв ні територій, ні військового злиття, не делегував будь–кого вершити його зовнішню політику й ні до кого на службу не ставав… І Гадяцька унія теж не означала підданства Польщі, а була договором трьох незалежних політичних суб'єктів…»

«Облишмо суперечки, — втрутився король. — Вислухаймо до кінця пана каштеляна. Продовжуйте, Станіславе».

«Отже, прийшов до мене шваґро Юрій Немирич із несподівано цікавою ідеєю: якщо зжилися в одній державі, так вигідно для обох сторін, литва і поляки, то чому б не утворити Річ Посполиту трьох народів, долучивши до неї Україну під титулом «Велике князівство Руське» — і тоді триєдино стати проти московських наїзників? Чей відомо тобі, пане шваґре, що Москва вже засилає своїх воєвод до руських міст й до того ж намагається ліквідувати незалежність православної руської церкви. А чернь волає одне: як прийдуть московські воєводи, то всі люди стануть рівні! Не може хлопство забути польського панування… Звісно, не було воно солодке, але хай утямлять дейнеки: у прийдешніх віках їхні внуки і правнуки чорно пам'ятатимуть московське панування, викшталтуване у школі Золотої Орди!»