Роман Іваничук - Бо війна — війною… Через перевал

Обличчя Морштина злагідніло на таку мову Беньовського, а єпископ Шумлянський аж очі підвів, він склав, немов до молитви, долоні й не втримався, щоб не висловити вголос своєї нав'язливої думки про об'єднання трьох народів з однаковим віросповіданням в єдиній Речі Посполитій: яка то сила — республіка, де віра єдина! Сказав:

«Нашому об'єднанню сприяло б вселюдне впровадження Берестейської унії, яку так нерозумно поборюють козаки!»

«Унія, ваше преосвященство, — терпко мовив Дорошенко, — мусить бути скасована — на цьому ми твердо стоятимемо в подальших наших переговорах».

«Даремно, даремно! — вигукнув Шумлянський. — Москва прагне насамперед абсорбувати українську церкву, щоб запанувати над духом народу. А де дух, там і тіло… Українська церква має символічно підпорядковуватися Римові, зберігши при цьому свій східний обряд. Й залишиться сама собою, такою, як і була, але ж тоді ніколи вже не посягне на неї одержавлений московський патріархат, який виконує нині не духовну, а політичну функцію…»

Гетьман промовчав, Беньовський вів далі.

«Я не вагався ні хвилини, ми вдалися до Виговського і, діставши від нього згоду, вирушили разом до Яна Казимира, щоб запропонувати сеймові текст майбутньої угоди… «Vivat, krolewstwo polskie na wieki!» [68] Хай живе повік Польське королівство! ( пол .). — захоплено вигукнув король, вислухавши нас. — Повертається овечка до стада!» А шляхта на сеймі обурилась — як це так: шляхтич Немирич поєднався з хлопством!.. Проте в Гадячі ми дійшли до такої–сякої згоди: Велике князівство Руське мало займати не всю Україну, а лише Київське, Брацлавське й Чернігівське воєводства, сейм і сенат — спільний, канцлера, яким був найменований Юрій Немирич, затверджує король, запорозьке військо має налічувати всього тридцять тисяч реєстрових козаків, гроші з парсуною короля — теж спільні, — і заволав тоді Немирич: «Вольними хочемо приступити до цього союзу — з Єгиптом руським, багатим молоком, медом, землею й народом, від віків славним на морі й суші!» І не з'явився Юрій на сейм до присяги… А король Ян Казимир тим часом трактував з Москвою у Вільні. Правда, він присягнув на вірність Гадяцькій угоді, та лише після того, як з трактату був вилучений головний для козацтва пункт — про визнання Великого князівства Руського автономією з правом закордонних стосунків… Я виголосив на сеймі промову: «Сокрушім серця свої, гріх наш пізнаймо, відпустім один одному провини, з'єднаймося до єдиної громади й позбудьмося спільних ворогів наших!» Проте слово моє було гласом вопіющого в пустелі… У Варшаві задзвонили дзвони на радісну для Польщі вість, проте ці дзвони стали сигналом до пролиття крові. І поляки, і козаки оголосили Немирича зрадником, проти Гадяцької унії піднялося повстання по всій Україні — чернь пішла за Москвою. Й справили в білокам'яній столиці тризну по нашій угоді. Проти Юрія Немирича змовилися полковники Сомко й Золотаренко, Іван Сірко проголосив гетьманом Юрія Хмельниченка, й 1659 року Юрась зробив те, чого не вчинив його батько: присягнув на вірність Москві в тому ж таки Переяславі. Того ж року підбурені поляками селяни жорстоко замордували під Биковом на Сіверщині першого й останнього канцлера Великого князівства Руського Юрія Немирича…»

«І покаменували до них посланого… — зітхнув гетьман. — О мій обдурений народе!»

Собєський пропустив повз вуха згірклі слова Дорошенка, окинув суворим поглядом радників, вимагаючи від них потрібних йому порад. Та вони вагалися мовити своє слово, не знаючи ще, на чий бік схиляється король; в очах гетьмана висвітлювалася потужна воля, Собєський мимоволі піддавався їй — тому промовив м'якше, ніж це пасувало повелителеві:

«Пристрасті, які шаліли в сеймі, коли затверджувалась Гадяцька унія, не мають уже ніякого значення, залишився лише один свідок тих складних пертрактацій — пан Беньовський, і він, звісно, нічого нині не вирішує. А часи змінилися до невпізнання: що б ви сказали з приводу домовлень у Гадячі, ваше преосвященство, якби нині засідав з цього приводу сейм?»

«Передовсім я хочу продовжити свою думку щодо церковної унії, — відказав Шумлянський. — Рівно вісімдесят літ минуло відтоді, як вона була проголошена в Бересті, і за час її існування виросло нове покоління, яке не хоче знати іншого віросповідання. Чому ви прагнете її заборонити, достойний пане гетьмане, якої шкоди вона завдає руському людові — тим, що в церквах отці виголошують проповіді не Московщиною й не церковнослов'янщиною, а рідною руською мовою? Це вам не до шмиги?»