Роман Іваничук - Бо війна — війною… Через перевал

«Ні, не це, — опустив голову Дорошенко. — Не це… Уніяти називають себе греко–католиками, а слово «католик» діє на козака, немов на бика червона плахта. Дозволити унію — це те саме, що подати сигнал до релігійної війни в Україні, супроти якої нинішня руїна здаватиметься раєм. Наука старчика Івана з Вишні дійшла до останнього гречкосія… Облишмо цю розмову, ми вимагаємо скасування унії».

«І ще чого вимагаєте?» — примружився Морштин, і на його обличчі просвітилася готовність до згоди.

«Хочемо, щоб Київське, Чернігівське й Брацлавське воєводства були відмежовані від польської корони, щоб хоругви польські й литовські ніколи не займали українських міст, і хай старост польських до нас не присилають».

«Тим самим вимагаєте, щоб Річ Посполита навік зреклася України?» — мовив король, і його обличчя вкрилося осугою ворожости.

«Ось бачите, ваша величносте: ви не хочете зректися навіть того, чого не маєте… А я кажу: якщо Україна не постане як вільна дідизна, то й Польщі не буде…»

«А таки не буде! — запалювався король. — Вільна дідизна, окремішність… Та хіба ви не розумієте, що вирвати Україну з лона Речі Посполитої — це те саме, що й зовсім розвалити Польщу? Тільки пам'ятайте, що каміння з руїн нашої відвічної держави впаде передовсім на ваші голови!»

«Так думає і Москва, аякже! Україна стала наріжним каменем метрополій — жодна без неї не може обійтися, а стати окремішним ґмахом нам самим не до снаги. В цьому наше горе… І тому прагнемо рівноправного союзу з вами — забудьте назавше, поки я гетьманую, погане слово «підданство». Великий Богдан не мав сміливости звільнитися бодай від позірної влади короля, й тому програв. А ми хочемо виграти битву за свободу. Допоможіть нам, але не як займанці, а добрі сусіди».

«Ви хочете запанувати над нами? — вигукнув Морштин, і від його готовности до згоди не зосталося й сліду. — Ви хитрі, підступні й злобні! То воюйте, воюйте й далі, але так, щоб ваша свобода прийшла на безлюдну землю!»

«На пустирищах, пане Морштин, завше відроджується життя. Пропадає воно лише тоді, коли зникає ґрунт під ногами. — Гетьман хвильку подумав, потім продовжив: — Українець, пане поете, мислиться як такий, що вічно живе на своїй землі й передає її, отриману від батьків, у спадок дітям. Чужий терен йому не потрібен, але й свого добровільно ніколи не віддасть».

«То чому ж, дідько його бери, ви віддаєте його туркам? Он Кам'янець віддали? А чи то правда, ясновельможний гетьмане, що падишах за союз з ним нагородив вас дзвонами, знятими з християнських церков у Кам'янці?»

«Правда, — скрушно відказав гетьман. — Ми не прийняли того дарунка, проте — це страшно… Але якої віддяки я міг би сподіватися від вас за підданство?»

«Палю, палю!!» — зверещав Морштин, і впав на нього важкий погляд короля.

Сказав Собєський:

«Вважайте, що ми ні до чого з вами не домовилися, пане гетьмане. Ви забагато вимагаєте. Більше, ніж Богдан Хмельницький».

«Набагато більше, ваша величносте. Бо ж прийшли інші часи, як ви самі щойно сказали. Батько Богдан, перемігши Польщу, великодушно дав згоду на елекцію Яна Казимира, проте себе не назвав самодержцем України. А я хочу стати поруч з вами як самодержець своїх земель. Я шукаю союзника благородного стану, а не диявола, який за послугу вимагає душі».

«І вірите, що знайдете?»

«Уже ні. Остання моя надія була на згоду між нами. Даремно сподівався… Довга була наша дорога з Хотина до Золочева, а розмова вийшла коротка, й нічого іншого тепер мені не залишається, як скласти булаву. Та запевняю вас: ви втратите рівно стільки, скільки вона важить».

Єпископ Шумлянський зрезиґновано розвів руками й зачитував фацецію, яка викликала ні то єхидний, ні то втішний сміх Морштина:

Хроніст Северин аж тепер зважився підвести голову з–над паперів і вельми здивувався: за столом не було нікого, крім поета в кудлатій перуці. Майстер підійшов до нього, стягнув перуку з його голови й мовив: «Перестаньмо грати комедію, Флоріяне. Ходімо в Китайський палац і там спокійно побалакаємо».

Надворі стемніло, немов перед грозою, згусле олов'яне повітря залило улоговину над Золочівкою й захований у саду Василіянський монастир, а десь там, у зарічних хащах, зловісно зареготав пугач, ніби насміхався над марними зусиллями суперників, які не зуміли дійти згоди; а може, той регіт був провістям неймовірного лиха, до якого штовхнув обидва народи безумний розмир у королівському палаці.