Юрій Смолич - Мир хатам, війна палацам

— А дзуськи! — гукали жінки і сукали пану Савранському здалека дулі. — А ніц не буде! Щоб граф жирів, а тобі замість каші — кулешик? Нехай граф четвертим кланяються, і то ще подумаємо: може, третього забажаємо! Пхі!

Гречка знову вихопився і гукав, що відмахати лучку можна, звичайно, «під первий номер», дарма що та лучка десятин сто. Тільки ж сіно не в панські скирти люди складатимуть, а по дворах повезуть — людському товару теж сінця треба! А так — хай пропадає сіно: сохне чи гниє — косити не будемо!

Оксентій катувався. Як так — не косити? Трава ж перестояти може! Вже й так під селом, де вище, вигоряє. Не можна, щоб пропадало добро! Від Бога ж воно чи від природи, як тепер кажуть. Однаково — дар землі: без сіна хіба можна в селянському господарстві? Раз нема рішення зразу ділити панську землю, то нехай і панові, а косити сіно треба. Звісно, обидно за дев'яту частку, — нехай пан надбавлять трохи…

Більшість чиншовиків підтримали Оксентія, і зразу почався торг. Гукали — за шосту, за п'яту, за четверту, а жіноцтво затялося — тільки за третю!

Савранський не поступався:

— Глядіть, люди, — умовляв управитель, — з сіном управимось, жнива почнуться. До жнив ще не буде тих Установчих, так що договоритись треба тепер же, наперед. Глядіть, люди, не розбивайте глек з паном графом: разом же і далі жити…

— Не будемо жити разом! — скаженів Тимофій Гречка. — Геть буржуазію! Хай живе світова революція! Під ніготь усіх паразитів, душа із них геть! І амба!

Але Савранський був управитель досвідчений.

— Давайте, люди, — казав він таким собі воркітливим, як у кота на пічці, голоском, — заложимо «примирну камеру» з представників. Нехай «камера» і вирішає. Он у Макарові, у пана фон Мекка, «примирна камера» всі справи по компромісу, слово таке є, вирішує. І в пана Родзянка в Бабинцях. А Родзянки — вони ж міністри: наперед про все догадуються! Панова пропозиція: нехай вже восьма частка вам…

Люди м'ялись. Восьма краща, як дев'ята. Але ж сьома була б ще краща. Люди чухали потилиці. На вигоні примовкло. Стало чути, як мостом через Здвиж котились якісь вози, уривками долинала пісня. Москалі чи що? Дівчата потихеньку присунули ближче до шляху.

— Ну? Надумались, дядьки? Від двох кіп — п'ятнадцятка. Чи чуване таке за старого режиму? За царя п'ятнадцяту від двох з половиною брали!

— На півкопи — півснопа пользи від революції! — глузливо відгукнувся Вакула Здвижний і проказав недобрі слова.

Тим часом від мосту через Здвиж, з Київського большака, викочувався віз за возом. Коні трусили дрібною риспо, на возах сиділо повно людей, і то з–поміж них сплескував спів: «Ой видно село, широке село під горою…»

— Що то за люди? — питалися бородянці одне в одного, придивляючись крізь сутінок. — Москалі чи що? Співають по–нашому, а пісня наче й не по знаку…

Та дівчата вже роздивились. На кожному возі біля фурмана сидів один справжній москаль, а далі було повно немовби й москалів, тільки ж якихось не наших: не в зелених гімнастерках, а в сірих тужурках, і на голові мали не кашкети, а якісь чудернацькі макітерки денцем догори.

— Тю! — плюнув хтось. — Таж то австріяки!

— Полонені! Полонені! — вискнула дітвора і чкурнула до шляху.

Савранський зняв капелюха і широко перехрестився: слава Богу, нарешті, приїхали–таки!

Австрійських полонених для збирання врожаю граф Шембек зажадав від комісара Тимчасового уряду вже коли, але все не було вільних, а пан Емануїл Стефанович Свейківський з Кашперівки на Таращанщині, де розташовано полоненську дивізію для польових робіт, ніяк не згоджувався позичити графу бодай зо дві сотні. Тому й говорив зараз Савранський до людей ласкаво, умовляючи їх. Добре, що ще не договорився! Тепер граф Шембек буде з хлібом, а люди…

Савранський гукнув вже не вуркітливо, а грізно:

— Авжеж, австріяки! Убиратимуть за самі харчі. А ви собі… як знаєте. Не хотіли по–доброму пристати на дев'ятий.

З большака викотився один віз і вкотився між крайні хати в село, тоді другий, третій, четвертий…

Боже! Люди стояли розгублені. Оце так так!

П'ятий, шостий…

— Ціла рота! — обчислив Вакула Здвижний. — А будьте ви прокляті! В наступлєніє на наш хліб ідуть! Мало вам війни на позиціях, так і тут поперек нашому життю стаєте…

Жінки в облозі заголосили, запричитали.

Савранський пхнув фурмана в спину:

— Паняй! На шляху переймемо — перестріти треба.

Фурман вийняв прапор із мутри і передав пополотнілому Тимофієві Гречці. Старшина і земком поплигали з брички геть: управителеві треба поспішати, а візок — панський.