Юрій Смолич - Мир хатам, війна палацам

Час ішов, вже й сонце стало на полудень, а люди все гомоніли, сперечались, домагались. Коли більш–менш притихло, старшина уклонився громаді:

— То просю ж вас, люди, покірно: подавайте вже запитання по одному, до ладу, а то дядько Оксентій усіх з пантелику збив. Просю вас, піднімайте руку й кажіть. Тільки не про те, коли нарізати, бо на це вже відповідь дано.

— Як буде з війною? — зразу й гукнув Вакула Здвижний. — Доки ще кров проливатимуть? І — за що тепер воюємо? За чужі землі? Так у нас он своєї, руської, скільки в поміщиків: коли переділити, на всіх вистачить. Для чого ж ще в іноземців землю відбирати? Чей на тій землі свої, іноземні, люди сидять? Куди ж їх дівати?

— Геть війну! — зарепетував Тимофій Гречка. — А землю нарізати зразу!

І знову почалась веремія.

Тимофій Гречка вибіг наперед, став під бричкою і зарепетував, що — раз не буде зараз такого рішення, щоб поміщицьку землю сьогодні ж людям нарізати, то він, ім'ям революційної совісті, вимагає, щоб зразу, як оголошено, вибирати Раду депутатів, і нехай у цьому питанні Рада раду дасть! А вона таки дасть, коли обрати до неї людей правильних — не контру, не паразитів, не буржуїв, а трудовий народ.

Фронтовики — із одчайдушним лементом і свистом — зразу підтримали Тимофійову пропозицію, до них прилучили свої голоси батраки з економії, пристали й чиншові. Над вигоном знову завис гамір і не кінчався до тої пори, аж поки старшина не перегукав усіх, щоб називали кандидатів.

— Тимофія Гречку! — дружно гаркнули фронтовики. — Воліємо Тимофія і ще Вакулу Здвижного! Сухопутного!

— Не треба Гречки! — загукали статечні господарі. — Нема згоди! Баламута він! Горлодер! Проп'є!

Аж тепер вчинився гармидер, якого не знала досі Бородянка за пам'яті й найстарших дідів. Тисяча гукала «за», сотня відгукувалась «проти», дівчата верещали. Вакула Здвижний сидів долі — одною рукою гупав костуром по землі, а з другої два пальці заклав до рота і пронизливо свистів, а свистіти краще та дужче від нього не вмів ніхто, навіть поміж дітвори.

Так почалися вибори Ради селянських депутатів у селі Бородянка, над Здвижем, на Київщині.

Вибори тривали мало не до смерку. Кому недалечко до хати, ті перехопили борщу, інші послали дітей за окрайцем хліба та квашеним огірком, дівчата вдовольнялися насінням. Та до смерку таки вибрали Раду з сімнадцяти членів: по кількості партій у списку до Установчих зборів. Членів будь–якої партії поміж бородянців не було, але вирішено так, на випадок, що партії, мабуть, таки об'являться згодом, як народ у свідомість увійде, — от нехай тоді для представника кожної і знайдеться місце.

Обрали Гречку і Здвижного, обрали й Омеляненка — бо за нього гукали статечні дядьки. Обрали Оксентія — бо допитливий і за землю гарячкує. Обрали коваля Велігуру — бо силою був найдужчий на все село, кував коней бідним у борг і був до того ж неначе представник пролетаріату. Обрали і чиншових, і економічеських, і кількох фронтовиків. Не обрали тільки нікого з жіночої статі, бо одне що — жінкам і вдома по хазяйству мороки вистачає, друге, — дай їм власть, так усіх пересварять між собою, а, по–третє, вони й самі стидаючись відмовлялися.

Головою Ради вирішили обрати діда Онуфрія Маланчука, бо був найстаріший на все село, сто один рік, але ще міцний дідуган, сам косив, сам і ціпом махав, а найбільше за те, що, може, один з усіх зараз на вигоні весь час тримався спокійно, слова не сказав, тільки кивав головою, отже, — був людиною розсудливою і поміркованою.

Раду, отже, обрано, фронтовики похриплими голосами прокричали «ура», і дід Онуфрій уклонився на всі чотири сторони, дякуючи за шану, перехрестився і поцілував землю.

З першим питанням покінчено.

Вечоріло.

Сонце хилилося вже за шембеківські ліси. З шембеківських пшениць зійшла хвиля, і колос у тиші застиг один до одного — спокійним неозорим морем. На шембеківські луки серпанком накочувався з очеретів туманець. Від Здвижу потягло прохолодою.

Люди оглядались на село: обідати не обідали, та вже й вечеряти час. Дівчат у колі значно поменшало: пройшла череда і треба було переймати корови.

Слово забрав управитель Пилип Якович Савранський.

— То як же, люди, буде? Станете завтра вдосвіта косити? За дев'яту частку, отже, на ваших, звичайно, харчах.

Хоча й притомилися люди куди дужче, ніж коли б цілісінький день вимахували косами, а на вигоні знову вчинився ґвалт. Найдужче тепер гукали з жіноцької облоги.