Юрій Смолич - Мир хатам, війна палацам

— Я щасливий, графе, що ви підтримуєте мою ідею. По всіх повітах і волостях я утворюю зараз «селянські спілки» — звичайно, з елемента, міцно зв'язаного з землею, отже національно–свідомого, а не з якихось там зайд та перебендь. Невдовзі я скличу з'їзд делегатів «селянських спілок», які й оберуть до Центральної Ради своїх представників.

Шептицький уважно вислухав і схвально кивнув:

— Чудово, пане професоре! Божий промисел кермує вашим прозірливим розумом. Прецінь, вашу геніальну ідею варто розвинути далі. Нічого не поробиш, пане професоре, — знову зітхнув він, — але, всупереч вашій блискучій концепції, вони таки є на Україні — українське робітництво. Треба, пане професоре, щоб українські робітники, або, як кажуть тепер — пролетарі, — теж надіслали своїх послів до Центральної Ради. Тоді для української справи і не буде страшне гасло «Хай живуть Ради»: ви ж спрямуєте діяльність Рад на боротьбу за національне відродження, а не на потурання темним плебейським інстинктам та небезпечній фразеології більшовиків. О, то буде нелегка справа, пане професоре, серцем співчуваю вам і молю Бога для вас о поміч!

Шептицький на мить молитовно звів очі догори.

Грушевський спересердя не міг всидіти на місці — він все підхоплювався з крісла і знову сідав, все поправляв пенсне на носі, все жмакав бороду і тяг її до рота. Шептицький наважувався замахнутись на незаперечність його наукового авторитету, насмілився закинути сумнів щодо його такої гарної концепції: нації без пролетаріату — з одного боку, та без буржуазії — з другого! Цього Грушевський йому ніколи не подарує! Та причин для іригації в Грушевського було більше, ніж тільки ображене честолюбство. Адже ідея — знешкодити небезпеку з боку робітників тим, щоб проголосити себе самого виразником їх інтересів, — була надзвичайно вигідна для будь–яких політичних комбінацій. І треба було мерщій вдатись до якогось хитрого ходу, щоб відзначити і тут свою першість.

Розпустивши бороду, Грушевський погордливо сказав:

— Я знову щасливий, графе, що ви висловлюєте мою власну ідею, власне, ту її дальшу частину, про яку я ще вам недоговорив. Річ, звичайно, не в моїй науковій концепції — відповідає вона чи не відповідає фактичному стану речей: залишимо питання чистої науки для людей науки! «Ле сьянс — пур ле–з–ерюдіт», не–с–па? — Він не міг, щоб бодай не ущипнути свого спільника–недруга. — Але нині ходить не о науку, а о політику! Прошу вас зважити на ту обставину, що в такій ситуації небезпечна партія соціал–демократів, нехай і наших українських соціал–демократів цього порнографічного писаки Винниченка, дістане забагато шансів, щоб демагогічно претендувати на збільшення питомої ваги в Центральній Раді!

Шептицький глянув Грушевському просто в лице, і Грушевський одвів свій погляд набік, бо ще змалку не вмів дивитись людям в очі, навіть коли казав правду. Так само лагідно, як і при початку розмови, Шептицький проказав:

— Возвеличімо Господа Бога, що так піклується нашою з вами цілковитою однодумністю, любий професоре! І саме тому, що своїм малим розумом я спромігся теж дійти до великих ідей, які випромінює ваш незрівнянний інтелект, я дозволю собі, пане професоре, подати вам заувагу.

Грушевський знову зайорзав у кріслі, недобираючи, як же сприйняти цю, висловлену в такій хитромудрій улесливій формі, чергову образу, та Шептицький не дав йому очутитись:

— В політиці, — сказав він, — факти треба або приймати, або протидіяти їм. Соціал–демократія — сумний факт. її треба знешкоджувати. Відомо, що проти ворога найкраще боротися його ж руками. Проти соціал–демократії більшовицького напряму, найбільш небезпечного, треба боротися руками соціал–демократії напрямку меншовицького — це зрозуміло. Але, на наше щастя, на Україні ми маємо ще й третю фракцію соціал–демократії: партію українських соціал–демократів, очолювану добродієм Винниченком. її слід всіляко підтримувати, пане професоре! Бо вона спроможна відірвати і від більшовизму, і від меншовизму якусь частку українського робітництва. Отже, — ще подробити соціал–демократію…

Грушевський щось мугикнув, але Шептицький вів своєї:

— Я цілковито поінформований про ваші з Винниченком чвари, пане професоре. Ви обидва — окраса нашої нації, але ви обидва — претендуєте тільки на провідну роль у національному відродженні. Пане професоре! Ще Христос — хоча він і не був політиком — навчав нас смиренства, а коли для державного політика ходить о інтерес справи, то він офірує своїми особистими інтересами — частково і тимчасово, звичайно, — щоб потім мати ще більший зиск. Прошу не розуміти мене хибно, пане професоре! Вам треба стояти тільки вгорі, вище від усіх, одначе відступити якесь місце, щаблем нижче, і панові Винниченкові. Ви — вождь, ви — голова Центральної Ради, а Винниченко нехай очолить при вас… кабінет міністрів, коли ви на нього спроможетесь, — хтось же має його тоді очолити? — Шептицький заговорив ще ласкавіше, навіть склав благально пучки своїх тонких аристократичних пальців. — Даруйте вже, пане голово, вашому заступникові, що колись висловився непоштиво на адресу вашого наукового труду, і взагалі все те недобре, що він говорить про вас позаочі. Будьмо політиками, пане презес, — адже Винниченко очолює на Україні більшу партію, ніж ваша ТУП з двадцятки українських інтелігентів, і його партія більш популярна та масова, бо ж… більш демократична…