Юрій Смолич - Мир хатам, війна палацам

Одяг на обох черницях був однаковий: плаття–балахони з грубого сірого сукна, одначе справлені, безсумнівно, в найкращого кравця. Підперезані ці елегантно–грубі капоти були звичайними мотузками з тіпаних конопель, одначе — з дрібними срібними хрестиками–брязкотельцями на кінцях.

Важко було визначити, чи мали ці святенниці якийсь чернецький ранг, і роль їхня при митрополиті також не була зрозуміла. Можливо, — секретарки для взаємин із грішним світом, а може, — й служки–послушниці для виконання різних обрядових доручень чи догляду за бренною плоттю святого отця.

Були це: графиня Гагаріна — старша, і князівна Долгорукова — молодша: петербурзькі дами найвищого аристократичного кола. Велелюбний душпастир стараннями, підказаними йому від Бога, щойно привернув їх з невірного православ'я в вірну католицьку релігію. Запалені пристрасним жаданням служити Богові та його заступникові на землі, а також не допустити близько до діткливої особи святого отця грубі руки простих черниць, — ці високопородні дами поклали свої життя на олтар перед найвищим богослужителем. Вони залишили світ, покинули родини і пішли за митрополитом — його покірними слугами та вірними тілоохоронницями.

Дрібним черницьким кроком продріботіли вони за митрополитом слід у слід і спинились обабіч митрополитового крісла, закам'янівши в позах найвищої покори. Графиня Гагаріна розкидала навсібіч зловісні, люті погляди насторожі, князівна Долгорукова потупилась, прикривши прекрасні лагідні зіниці густими віями.

Грушевський і Шептицький сиділи тепер один проти одного і дивились один на одного через стіл.

Все життя не знали вони — друзі вони чи вороги. Вони доконували одну справу, але в зовсім різних сферах діяльності. Один — в колах інтелігенції. Другий — в колах, значно піднесених над загалом: між князів церкви і між князів світських. Діяльність Шептицького розвивалась переважно у самій цитаделі Божої справи на землі — між намісниками Божими, папами римськими, та по цитаделях земних верхів — між осіб монарших династій Габсбургів та Гогенцоллернів, що сиділи на престолах двох найбільших у Європі імперій. Професор і митрополит — за довгі роки спільної взаємодіяльності — майже й не зустрічалися один з одним, розділені прірвою антагонізму між православ'ям та католицизмом, одначе єдина мета зв'язала їх найтіснішими узами нероздільно, і були вони наче одна монета на два боки: орел і решка. Та тяжко помилився б той, хто б подумав, що приязнь і дружба єднала їхні серця. Навпаки, вони завжди ненавиділи один одного — лютою, чадною ненавистю. Бо, поза непримиренним розходженням їх поглядів на шляхи нації у майбутнє — православ'я та католицизм, — кожний з них обох, силою вдачі своєї, не вмів терпіти поруч із собою на чолі справи будь–кого іншого, навіть найщирішого однодумця. І кожний з двох ревниво відштовхував другого та тяжко заздрив йому — його обдаруванням, його авторитету, його зв'язкам, його успіхам, ба й неуспіхам, його славі й неславі — ревнував і заздрив і вдень, і вночі. Але обійтись один без одного вони не могли: вони були, як дві обочини одного шляху.

— Моє поважання, пане професоре, — заговорив першим Шептицький, ще раз на інакший манір, тоном людини на рівній нозі, вітаючи господаря. — Цулецт! Нарешті нам привелося зустрітися! Але, Єзус–Марія, за яких обставин!

На слові «Єзус–Марія» обидві тілоохоронниці стисли долоні і побожно похилили підборіддя до кінчиків пальців: дарма що святі імена зійшли з уст святого отця, їх вимовлено всує, і слід вознести Богові молитву о прощення — да не залічиться це святому отцеві во гріх.

— Пуртан, — зразу ж додав Шептицький зовсім світським тоном і вже не по–німецькому, а по–французькому, — обставини, за яких ми з вами мали зносини останній раз, теж не були з надто гарних для пана професора…

Графиня Гагаріна, що з першого слова митрополита ближче наставила до нього своє вухо, згоряючи з цікавості до всього, що може почути, — збентежено блимнула очицями. Та збентеження в погляді змінилось на подив, на неприховане обурення. Графиня була шокована: що чує вона? Святий отець, найвищий аристократ духу, говорить мужицькою, хлопською, малоросійською мовою! Шокінг! В пітерських салонах — графиня, певна річ, не визнавала назви «Петроград», а тільки «Санкт–Петербург», «Петербург», «Пітер», — у великопанських домах святий отець, граф Шептицький, для розмов з росіянами–аристократами вдавався до мови французької з прононсом паризького гамена або до німецької — якою володів не гірше самого Гете. І раптом — хамський, хохлацький воляпюк!..