Юрій Смолич - Мир хатам, війна палацам

П'ятаков урвав розлютованого солдата перед ним:

— Товаришу Коцюбинський! Я повідомлю про вашу поведінку Центральний комітет! Ви хочете збити пролетарську революцію на буржуазний шлях! Ви — сепаратист, Коцюбинський!

— А ви — догматик!

П'ятаков зблід:

— Я апелюватиму до з'їзду партії!

— Центральний комітет обстоює автономію для України! Обстоюватиме її і з'їзд! А ви — проти автономії!

— Це — брехня! Я згодний з культурною автономією! Я тільки проти територіально–політичного сепаратизму!

— Меншовицькі ідеї «культурної автономії» спрямовані на замирення народу з своєю національною буржуазією! Ви — угодовець! — вже зовсім не при собі, лютував Коцюбинський. — Ленін висунув вимогу саме територіально–політичної автономії! Бо це відкриває дорогу довір'я української нації до нації великоруської і простелить шлях до братерського союзу обох націй в боротьбі за волю…

Литвин–Сєдой спробував втрутитися собі:

— Товариші! Зараз не час для дискусій! До мітингу наближаються карателі…

Але П'ятаков не слухав його і кинувся до Коцюбинського:

— Вас інспірувала Центральна Рада! Ви — агент Грушевського! Це — контрреволюція!

— А ви штовхаєте в обійми Центральної Ради весь український народ! Це — провокація!

І раптом суперечка стала чутна мало не цілому мітингу, бо на майдані враз знову запала тиша: мітинг не був попереджений про небезпеку, але люди вже помітили й самі.

З вулиці з'явились жовті кірасири.

Жовті кірасири від початку війни виконували при командуванні військовим округом функцію опорної сили. Вони навіть не носили фронтової, захисного кольору, одежі, а хверцювали в мундирах мирного часу — з жовтими нагрудками і золотим шитвом; на паради виходили в кованих бляхою ківерах з довгими кінськими хвостами на спину. Коні під ними були один в один тільки білі. Кірасири були окрасою парадів ще за царя, а кірасирські офіцери жаданими женихами для київського дівоцтва…

За півескадроном в строю гарцювали ще кірасири — двома ланцюжками з кожного боку вулиці попід тротуарами, і палаші в цих кірасирів були оголені: вони тримали їх напоготові на плечі. Позаду — знову басувало півескадрону.

Всередині каре, що утворювалося між авангардним і ар'єргардним півескадронами та бічними цугами кірасирів з оголеними палашами, — крокували якісь солдати, в звичайній фронтовій одежі.

Мітинг розладнався. Люди посунули ближче до вулиці.

— Дезертирів ведуть! Дезертирів! — загуло над полем.

Але солдати в каре на дезертирів не були схожі. Дезертири, яких виловлювано по місту, завжди були сяк–так акуратно зодягнуті: вони намагались не впадати в око комендантському наглядові. Солдати в каре, навпаки, усі поспіль були закурені з ніг до голови, і одежа в багатьох звисала з плечей лахміттям. Обличчя їм вкривали патьоки брудного поту, на чоботях — грязюка аж до колін. Вони посувалися спроквола, ледве переступаючи ногами, очі їх блискали сухим вогнем, губи зашерхли й порепались. Вони не їли й не пили давно…

Попереду в лаві арештантів йшов чоловік — такий же зморений і стражденний, в таких же закурених чоботях, але по галіфе з червоним кантом можна було признати, що це, либонь, офіцер. До пояса він був голий — тільки бинти перехрещували його торс від плеча до плеча, і на посірілій від пилу марлі зашкарубли криваві плями. Він захитувався на ході, і його підтримували під плечі двоє товаришів.

Хлопчаки, що бігли попереду дивного походу, вже знали все достоту:

— Це не дезертири! Вони повстали проти міністра Керенського!

— Води!.. Пити!.. — гукали інколи з арештантського гурту, але тоді кірасири витягали їх по плечах нагаями.

Це йшли сімдесят сім комітетчиків гвардійського полку на чолі з головою комітету — прапорщиком Дзевалтовським. їх гнали з військової рампи в Косий капонір — найстрашнішу військово–дисциплінарну тюрму, в якій ще тисяча дев'ятсот п'ятого року були закатовані повсталі київські сапери — перші військові повстанці в Російській імперії за владу Рад!..

Позаду на візнику їхав поручик барон Нольде, — не тьопати ж йому, справді, пішака: не його ж гонять на кару — він тільки супроводжує державних злочинців, зрадників віри, царя і вітчи… тьху! — зрадників революції — найнадійніший у полку бойовий офіцер.

Мітинг притишено гув, мітинг підпливав ближче до шосе.

Ротмістр, що гарцював попереду авангардного півескадрону, загорлав, обертаючись до своїх: