Юрій Смолич - Мир хатам, війна палацам

Чотириста дев'яносто дев'ять солдатів підняли руки за те, щоб далеко не їхати, а їхати близько — першим батальйоном другого українського полку імені гетьмана Івана Полуботка.

Вилку на пристанційних коліях перекинуто: замість рушати на північ, на Петроград, ешелон полуботківців рушив на південь, на Київ.

П'ятисотий солдат руки не підняв, залишився сам на пероні вокзалу і відмарширував назад у казарму. Це й був Віталій Примаков.

Разом з Примаковим Коцюбинський прибув тепер до Києва — слідами своїх украдених Центральною Радою однополчан.

У Центральній Раді між повноважним представником полку та Симоном Петлюрою відбулась розмова.

Юрій Коцюбинський: Я — член партії більшовиків петроградської організації. Ви, товаришу Петлюра, теж соціал–демократ. Тому говоритиму з вами просто, обстоюючи не інтереси реакційного командування, що й далі провадить імперіалістичну війну, а інтереси революції.

Симон Петлюра: Я — член Центральної Ради і голова Українського генерального військового комітету! Найвищі інтереси для мене — це інтереси української державності! Прошу мати це на увазі, пане добродію!

Коцюбинський подивився на Петлюру: і звідки воно, отаке, взялося? Коцюбинський вперше бачив Петлюру і досі знав його тільки з театральних рецензій: Петлюра похваляв театр Садовського, але гудив театр Соловцова, а на думку Коцюбинського, обидва театри були хороші. Про воєнні таланти та військові заслуги Петлюри йому нічого не було відомо.

Вони стояли один проти одного. Коцюбинський був ставний, з високим білим чолом, лагідними очима з–під дужки брів і гарною кучерявою борідкою, — парубок писаної вроди, сказала б про нього кожна жінка. Значно нижчому проти нього на зріст, щуплому Петлюрі — це було обидно. Тому Петлюра заклав руку за борт френча і зіп'явся на пальці, щоб мати змогу глянути на солдата звисока.

Коцюбинський сказав:

— Пане добродію Петлюро! Я такий же українець, як і ви, і справа визволення батьківщини так само мені допікає. Але ж «українство» — це не партійність: в українському русі є чимало різних партій, і буржуазних, і пролетарських. Я думаю, що коли ми поглянемо на справу як члени соціал–демократичної партії, то прийдемо до взаєморозуміння.

— Ах, ви — українець! — мовив Петлюра. — Пробачте, як ви сказали, ваше прізвище?

— Коцюбинський.

— Коцюбинський… Гм! У нас був український письменник Михайло Коцюбинський. Ви не з тих Коцюбинських? Пробачте, як вас по батькові?

— Михайлович.

— Ваш батько?

— Так, я його син.

Петлюра широко розкинув руки, неначе для обіймів:

— Дорогий товаришу Юрій! Ми чекали на вас! Молоде українське військо потребує полководців! Приймайте командування над батальйоном у полку імені Полуботка: я це влаштую вам у командуючого округом!

Коцюбинський кроку назустріч обіймам не зробив, і руки Петлюри повисли в повітрі.

— Я — член солдатського комітету, товаришу Петлюро, полк мій стоїть у Петрограді. І прийшов я за тим, щоб повернути поповнення, яке беззаконно уведено в Київ.

Петлюра хмикнув і знову застромив палець за борт:

— Ми творимо українську армію! Україна — наш закон!

— Але ж і в петроградському гарнізоні є понад тридцять тисяч українців.

— Тридцять тисяч? — Петлюра був щиро здивований. — В такому разі, ви мусите привести їх сюди!

— Вони в резерві Північного фронту.

— Ми утворимо український фронт! І воювати на ньому мають українці!

— Як ви знаєте, ми, більшовики, проти війни.

— Чому ж ви клопочетесь гарматним м'ясом?

— Ми не вважаємо солдатів гарматним м'ясом, пане Петлюро! Озброєний народ буде гарантом соціалістичної революції! А ви гуртуєте солдатів–українців, щоб і справді перетворити їх на гарматне м'ясо в імперіалістичній війні!

Петлюра з обуренням сплеснув руками:

— І це говорить українець! Українська армія буде гарантом ствердження української державності, пане Коцюбинський! Визволення України ми здобудемо тут, а не у вашому Петрограді!

Коцюбинський знизав плечима:

— Ми, більшовики, вважаємо, що Київ і Петроград повинні боротись разом і за соціальне, і за національне визволення.

Петлюра дратівливо урвав:

— Даруйте, але ми не на мітингу! Я вважаю, що розмову про полуботківців вичерпано: вони залишаться тут!

Він проказав це гонористо, але зразу ж додав:

— І ми не чинимо протизаконно, майте це на увазі: вони підуть на фронт, як того вимагає верховне командування, тільки — під нашими жовто–блакитними прапорами!