Юрій Смолич - Мир хатам, війна палацам

Данько — то й мав бути Данилів син: не дочка ж, справді, в нього має вродитись! І Данило вирішив передати синові власне ім'я: нехай увічнюється в потомстві!

Перед Третім авіапарком вирував величезний мітинг. Юрмилися тисячі людей — солдатські кашкети, «пиріжки» авіаторів, кепки робітників, і весняним цвітом майоріли барвисті хустинки: печерські жінки–пролетарки на всі громадські акти виходили неодмінно разом з чоловіками, а дівчатам — відомо — однаково, куди йти, аби підморгнути авіаторові чи понтонерові.

Старий Іван Бриль прийшов у парі з старим Максимом Колибердою. Меланя з Мартою, теж у парі, трималися побіля них. Вийшла на мітинг і Тося з подружками.

Але Тося не щебетала і не моргала до авіаторів. їй, молодиці, це вже було не до лиця. І трималася вона, як і належить молодиці: поважна, нехай і щупла, гордовита — дарма що непоказна, і на дівчат–подружок тільки покрикувала: «та цитьте–бо, цокотухи!» Почувала вона себе зараз урочисто, немов у церкві: і ніби пригнічено, і ніби, навпаки, легко та радісно — як зійти на лаврську дзвіницю на самісінький верх і, перехилившись через балясину, глипнути оком на землю. Боже, і страшно як, і прекрасно! Аж ноги терпнуть, немов скочив згори і вже от–от, як уві сні, торкнешся ногами землі і — вломляться ноги, мов шпички. Ні, ні! Тосі стрибати тепер вже не можна, бо тепер вона — наче скляна: торкнеш пальцем, і розіб'ється. А хіба має вона право тепер розбиватися, раз усередині в неї…

Тося зашарілася на свої думки і мерщій одвернулася від дівчат, ховаючи веснянкувате личко в ріжок комірця від сарпинкової сукенки. Тепер під жіночою хусткою і не видно було — чи русява вона, чи руда, і чи волоссячко збилося на маківці ковтуном.

Тося була щаслива, і крім цього щастя їй нічого на світі не було потрібно.

А мітинг тимчасом вже розпочався.

Доповідав представник від гарнізону міста Петрограда, член солдатського комітету дислокованого в Петрограді сто вісімдесятого пішого полку, Юрій Коцюбинський. Він говорив про те, що солдати міста Царицин на Волзі та матроси порту Кронштадт на Балтійському морі признали владу Тимчасового уряду антинародною і вимагали, щоб владу в країні передати Радам робітничих, солдатських та селянських депутатів.

Юрій Коцюбинський не був спеціально відряджений з Петрограда на мітинг у Києві. До Києва він потрапив з інших причин, але, прийшовши на мітинг на Печерську, взяв слово. А раз був він аж із самої столиці, то й став на мітингу чи не основним доповідачем.

Прибув до Києва Юрій Коцюбинський в службове відрядження. Сто вісімдесятий піший полк діставав контингент поповнення з України, з Чернігова. Та раптом чергова партія чернігівців не прибула. Замість півтисячного поповнення прибуло в полк з чернігівського «воинского присутствия» дивне повідомлення: резерв сто вісімдесятого полку… привласнила українська Центральна Рада. Командування полку негайно вислало на Україну оперативну трійку для з'ясування справи на місці. Представником від солдатського комітету полку ввійшов у трійку Юрій Коцюбинський. Така була — офіціальна — причина приїзду Коцюбинського.

Трійка прибула в Чернігів і в казармі знайшла… одним–одного новобранця. Це був колишній товариш Юрія Коцюбинського по чернігівській гімназії та більшовицькому підпіллю — Віталій Примаков. Він був у щойно одержаному новенькому солдатському обмундируванні, але в студентському кашкеті.

Обставини украдення батальйону оперативна трійка виявила такі. Коли ешелон вже був готовий від'їхати до Петрограда, перед поїздом раптом з'явилась невеличка група людей в широченних синіх штанях і сірих смушевих шапках. Вони рекомендувалися представниками українського військового клубу імені гетьмана Полуботка і запропонували солдатам–чернігівцям до Петрограда не їхати, а їхати до Києва і оголосити себе українським полком, прибравши ім'я хоч би й самого гетьмана Івана Полуботка. До цієї пропозиції вони додали, що харч козакам в українських полках буде куди кращий — бо в Петрограді на болоті жито й пшениця не ростуть, та й приварком до борщу на Україні буде товсте свиняче сало, а не тонкий німецький маргарин, і одежу справлять гарну козацьку: смушеву шапку, жупан на зборках і шаровари, широкі, як море!.. Отож, судіть, хлопці, самі, куди вам краще їхати, — чи до далекого Петрограда, на свою погибель, чи за п'ять станцій до Києва, добувати славу Україні. Судіть собі самі, а ми вас не силуємо, бо тепер революція і свобода совісті…