Валентин Чемерис - Генерали імперії

— Ой, що ж я маю сказати! — заголосила Агафія.

— Не голоси, він ще живий. Та, може, й чує. А кажи йому… Що хочеш скажи. Що за життя не встигла йому повідати…

— Головне, як я його люблю, — я йому сказала…

Як чоловік з гарячки виринав, то все клопотався, чи з добутих ним зайців познімали шкурки?

— Щоб дітям не забули хвостики дати…

Злякані діти стояли біля батька, а він їх вже й не впізнавав. Тільки раз за добу виринув з полум’я, що його терзало й пекло, при тямі до жони обізвався. Власне, поскаржився, що болить йому…

— Що болить? Де болить?..

— Душа, — хрипів надсилу і важко. — Що залишаю дітей своїх пізніх такими малими та дрібними — кого підлітком, а кого ще й малям… Стривай, почекай, — комусь казав невидимому, хто, певно, вже тягнув його за собою. — Зараз підемо. Ось ще тільки запитаю…

Проте запитати не встиг. Губи ще ворушилися, він силкувався щось сокровенне сказати наостанку, але голос вже його залишив, злетівши з уст у вічність…

Ковтаючи сльози, Агафія низько схилилась над чоловіком і по шевелінню губ збагнула, що він востаннє у житті її прохав… А збагнувши, посміхнулась (що їй те коштувало!) і заспівала, як заридала:

Певно, вгадала і уволила його останнє прохання, бо він заусміхався, з останніх сил ще втримуючись у цьому світі, кивнув їй, жоні, та дітям на прощання віями, і тієї ж миті його очі навічно закрились, він полегшено зітхнув, що юдоль його земна нарешті скінчилась, і застиг умиротворений та спокійний…

А Солодка Гапочка, похитуючись, чи плакала, чи співала:

За життя Петро Дорофійович любив намугикувати цю пісню, і вона, слухаючи її не один раз, непомітно й вивчила і тішила його неймовірно, коли співала — не так піснею тішила, як мовою його рідною, що злітала з її рожевих губок…

Лежатиме Дорошенко в труні такий молодий, ані тобі сивини, лице біле, вуса чорні. Козак!

— Ой, Божечку ж мій, Божечку, за віщо ж така несправедливість? — причитатиме Агафія, забувши, що смерть ніколи не буває справедливою, — до добрих, звичайно, людей.

Все Ярополче прийде того дня до церкви Святої Параскеви, де відспівуватимуть небіжчика. За життя ярополці шанували Петра Дорофійовича, як «зело доброго» до них, захисника їхнього й покровителя, тож і щем прощання з ним був щирим і сердечним.

— Як нам без Дорофійовича жити далі? — бідкались селяни.

— А як мені без Петруся мого жити? — кричатиме Агафія і втрачатиме свідомість, і її відливатимуть водою.

А біля труни разом із заплаканою матір’ю, враз постарілою, колись стрункою, а в ту мить згорбленою старою жінкою стоятиме четверо дітей. Старшому в рік смерті батька виповниться тринадцять, середньому синові — десять, найменшому — вісім, дочці — чотири рочки…

І всі вони, стоячи біля труни батька, триматимуть кожне в ручці по заячому хвостику, щоб батько хоч на тому світі заспокоївся, бо ж нагадував перед кончиною, щоб дітям дали ті хвостики.

І чому Агафія не трапилась йому раніше? І нажився б із нею сповна, і налюбився б, і не лишив би дітей своїх такими малими…

Але спасибі долі, що хоч наприкінці віку, а таки послала йому Солодку Гапочку…

З трьох шлюбів, що випали на його долю, гетьман Дорошенко загалом мав шестеро дітей — трьох дочок і трьох синів. Старших дітей, двох дочок від перших двох дружин, Петро Дорофійович ще встиг повидавати заміж: дочку від Єфросинії Яненківни Марію видав за стольника Головіна, москаля, видав, вже перебуваючи в Москві, а ось старшеньку Любу від першої дружини ще в Україні видав заміж за Юхима Лизогуба, полковника Чернігівського, що походив із старовинного українського козацько-старшинського роду (у вітчизняній історії згадки про Лизогубів збереглися починаючи з 1659 року). Через рік, як він поселиться в Ярополчому і вже буде батьком маленького Сашка від Агафії Єропкіної, Люба з чоловіком і дітьми приїде в Ярополче і якийсь час гостюватиме в батька та в своєї московської мачухи. Агафія Борисівна зустріне свою малоросійську падчерку з чоловіком та дітьми як рідну, і Петро Дорофійович буде за це вдячний дружині.

А ось з трьох синів гетьмана, прижитих ним з Агафією Єропкіною, в Ярополчому по смерті батька залишиться тільки старший Олександр, а його менші брати Олексій та Петро, як свідчать документи, року 1710 поїдуть за рубіж — «для науки за море». Куди саме поїдуть і яку науку здобуватимуть юні Дорошенки — даних не збереглося.