Валентин Чемерис - Генерали імперії

Про їхню подальшу долю з сімейного переказу відомо лише ось що. В червні 1709 року полтавською битвою (нещасливою для Карла XII та його українського спільника гетьмана Івана Мазепи) Росією практично була виграна вся Північна війна зі Швецією (хоч вона ще й триватиме до 1721 року). На Україні тоді почнеться масовий терор. Гетьман Мазепа, якому так і не вдалося за допомогою шведів здобути для рідної вітчизни волю, разом з Карлом XII відійде за Дніпро в турецькі володіння і 2 жовтня того ж року помре у Бендерах.

Молодий цар молодої Російської імперії Петро I на радощах перемоги, зруйнувавши гетьманську столицю Батурин та вирізавши во славу Росії від малого до великого усіх її мешканців (загалом біля 26 тисяч!), розпочне на Україні кривавий терор, підозрюючи всіх і вся в симпатіях до Мазепи. Настане 1710 рік, а репресії російської окупаційної влади проти українців в Україні не затихатимуть, а тільки посилюватимуться. Кожний українець вважався потенційним ворогом Росії, прихильником Мазепи (якби це було так, то Росія тоді була б одним ударом викинута з України, чого через відсутність єдності серед українців, на жаль, не сталося) — їх хапали сотнями й тисячами, гнали до Сибіру або й нищили на місці, піддаючи жахливим тортурам. В першу чергу тих, хто виступав за незалежність України (чи хоча бодай розкривав рота за автономію України у складі Росії) — їх теж знищували. Піддавали репресіям і просто за найменшою підозрою, не кажучи вже за доноси. Хапали навіть тих, хто просто дотримувався прадідівських звичаїв (співав, наприклад, українських пісень). Доходило до абсурду — переслідували навіть за прізвищами. Якщо українське прізвище, значить, мазепинець, значить, сепаратист! [8] А втім, для росіян чинити репресії в Україні у всі часи й у всі віки було звичним і типовим. Коли через двісті з чимось років росіяни іншого політичного спектра, не монархісти, а червоні, захоплять Київ, банди Муравйова, послані на Україну Ульяновим-Леніним, знищуватимуть в українській столиці українців і по прізвищах, і навіть по вишиваних сорочках і, навіть, (НАВІТЬ!!!) за те, що вони, українці, розмовляли в Києві рідною мовою.

Олексій та Петро, які хоч і були московитами (руськими по матері, по духу й по вихованню та за місцем проживання) і народилися в Московії, але ж носили не просто українське прізвище Дорошенко, а прізвище одіозне і небезпечне. Особливо в часи скаженого Петра I, бо воно належало стійкому борцеві за незалежність України, гетьману, який, будучи при уряді, боровся з Росією, аби вирвати з її лабет свою Батьківщину, себто по суті був предтечею Мазепи. А це було вельми небезпечно, коли в Україні лютував терор «старших братів». Хлопці й злякалися — не вистачало ще з-за батькового прізвища потрапити на дибу, адже при переході кордону їх запросто можуть схопити російські вояки і відправити до московського воєводи як мазепинців. (З таким прізвищем і не бути мазепинцем? Та хто їм повірить?). І хлопці нічого кращого не придумали, як з переляку поміняти своє прізвище.

На яке саме — цього ніхто ні тоді не знав, ні тим більше тепер не знає. І вже й не знатиме ніколи, бо так і залишилося загадкою, під яким саме прізвищем молоді Дорошенки повернулися в Росію. Сини не відкрилися навіть матері, і Агафія Борисівна втратила дітей назавжди, бо так до самої своєї смерті їх більше не бачила і нічого про них не чула — де вони поділися і що з ними, і під якими прізвищами сховалися діти її від російського терору, коли, розпочавши охоту за українцями в Україні, російська влада почала виловлювати їх і в Росії. Під яким прізвищем Олексій та Петро Дорошенки дожили свій вік — того, повторюємо, мати їхня рідна не знала. Сини боялися, що влада їх може виявити через матір, і тому сховалися й од рідної маменьки, простіше, відцуралися від неї, і досі невідомо, де вони померли і чи лишилися у них нащадки.

Агафія Борисівна перед кончиною тільки й мовить:

— Двох синів мала, але їх у мене немає, залишився один, третій, Олександр, який не злякався і славетного батькового прізвища не поміняв… А Петрику ще й повезло, що він не дожив до такої ганьби, коли сини одмовились од його фамилії…

З усіх дітей своїх Петро Дорофійович особливо виділяв первістка Сашка. Надії на хлопця покладав великі — перший-бо син. Продовжувач роду, майбутній козак Дорошенко (а як поталанить, то мо’, й гетьманом, як прадід його і батько стане, чи полковником, як дід). Радувався йому, як нікому з своїх дітей — метикований хлопець, викапаний Дорошенко! Виросте — козарлюгою стане! Не переведуться в Україні Дорошенки, ще і ще водитимуть своє військо хорошенько! А тоді зненацька як прозріння найшло (чи похмілля — гірке і тяжке). Не стане його син козарлюгою, ой не стане! А тому і рід Дорошенків в Україні (принаймні по його лінії) урветься. Вчив його, малого, навіть мови своєї, і хлопець спершу з охотою повторював українські слова, але для нього, як швидко виявиться, це була всього лише гра, і вона, як і кожна гра, швидко йому надокучить.