Валентин Чемерис - Генерали імперії

З тією гіркотою — що він уже куплений, навіть до вільних вовків не може пристати, і проснувся. І здалося йому, що то віщий сон. Чи недобрий. То не вовк його з хати викликав, то доля до нього приходила. Хтось його виманює до себе. Чи ж не смерть, бува? Мо’, йому вже прийшла пора залишати сей світ? Так мовби ж ще рано. Та й не відлюбилися вони із Солодкою Гапочкою сповна. Та й скільки того життя в людини? Всього нічого — в порівнянні з вічністю, що чекає кожного там, за границею світу цього. Чи, як кажуть, за порогом. З Агафією він тринадцять років, а йому вже сімдесят — то на що сподіватися? Тільки розжився з Солодкою Гапочкою, тільки у смак увійшов, і — нате вам! Вже сімдесят. Не сьогодні-завтра збиратися треба. До вічної своєї хати. І де вони взялися — сімдесят годочків? Невже йому доведеться колись Солодку Гапочку залишати?

Помиратиме він з невимовним жалем — не тому, що смерть прийде (всі, хто жив, неодмінно помруть, і тут усі — хоч царі, хоч холопи їхні — рівні), а тому, що залишатиме таку жінку, як його Гапочка. Рано йому доведеться йти з цього світу — в сімдесят один рік. Але ж давно сказано: смерть та родини не ждуть години.

Жалкуватиме — шкодуватиме:

— Краще б я в бою загинув — як дід мій, як батько. Як і належить козакові, а то ж… У постелі…

Йому тоді в акурат виповнилося сімдесят, по весні пішов сімдесят перший — тільки й жити. Почувався загалом добре. Не хворів, не скаржився, навіть безсилля, що часом настає з віком, не відчував. Якось пожартував: «Я схожий на того діда — запорожця, який, доживши до ста років, казав, коли питали його за здоров’я: сила у мене зараз така, яка й у молодості була. Оно біля річки лежить каменюка, я її в молодості не міг підняти і зараз не підніму. Тож і виходить, що яка була в мене сила, така й зосталася».

Восени з ним і лучилася та пригода, що негадано прискорила його кінець. В останніх днях жовтня, як уже різко похолодало і листопадова заметіль перед приходом у Підмосков’я білої заметілі закружеляла, осідлав він свого Гнідка, собак гукнув, рушницю за плече і подався на охоту. Агафія була спокійна — не вперше. Не було такої осені та зими, щоб він на звіра чи птицю не вибирався. Хай погасає степами та перелісками, провітриться, оживе, повернеться помолоділим. Зайців того літа в приламських полях, чагарях та перелісках і лісах, як з міха висипало, наче хто їх насіяв. Ще більше, як вовків. А втім, вовки хоч і жирували на заячому поголів’ї, але й вони не в змозі були зменшити його.

Дорошенко перебрався бродом через Ламу (собаки за конем пливли) і на тому боці, в Залам’ї, подався полями до перелісків. Підмосков’ям хазяйновито порядкувала пізня осінь — як війне вітер, багряне листя хмарами летить, кружеляє, дерева на очах роздягалися, чагарі та переліски посвітліли і теж стали просторими й продивлялися далеко. Поля стояли невпізнанні. На зайців полювати взимку по пороші — більший смак, але не став чекати снігу — потягло погуляти в степу. Зранку ще світило сонце, і ніби ледь якесь тепло було, але швидко насунуло сіре хмаровиння, з півночі, казали, з Білого моря, подув холодний вітрюган, почало накрапувати, але вирішив додому не повертатися, хоч і легко зодягнувся. Та й що то за охотник, як злякався негоди? Мрячка була не густа, проте швидко холодніла, ставала їдучою та злою, руки наче зашпорами зайшлися. Почув холод і між лопатками на спині, але не звернув на те уваги. Іноді йому здавалося, що над степом ні-ні, та й кружляють білі мухи. І він здогадався: та то ж перші сніжинки вигулькнули з піднебесся, не сьогодні-завтра у Підмосков’я завітає зима з першим снігом. Ось тоді вже відведе душу, по першій пороші зайці залишать добрі сліди, хоча, хитрюги, й плутають… Досить легко здобув перших двох зайців, прив’язав їх тороками до сідла. «Є дітям хвостики», — подумав, посміхаючись до своїх думок. Коли б не повертався з полювання і знімав шкурки із зайців, діти з нетерпінням чекали, коли батько подарує їм по пухнастому хвостику. Тож він, пам’ятаючи про забаганки дітей, завжди добував чотирьох біляків — щоб кожній дитині припало по хвостику. Діти потім хвостиками всю зиму граються. Ось уже й третього добув, лишилося ще одного, і можна повертатися додому. Правда, на душі в нього трохи баламутно стало, наче жаль її пронизував. І все тому, що третього не поцілив наповал, а тільки поранив, і він закричав, певно, відчувши свій кінець. Закричав зненацька, сильно, наче дитина. Голос справді, як дитячий, і він аж пошкодував, що зачепив того крикуна з дитячим голосом. Хоч і знав, що зайці можуть кричати пронизливими дитячими голосами, але все одно полював на них, хоч потім ще довго лунав в його вухах той щемкий крик маляти…