Валентин Чемерис - Генерали імперії

Дітей Росія (особливо хлопчиків) потребувала з року в рік все більше й більше, і скільки б мужики не старалися, а цареве військо, як молох, пожирало мужиків. Ще й мало було. Тож мужики взимку й старалися — од безділля «делали ребятишек», і на літо, як роботи по зав’язку, вся жіноча Русь ходила «брюхатой».

Панський дім в Ярополчому теж хуртовини за добу-другу, бувало, заносили вище вікон, і тоді тільки через дах і вибиралася двірня на світ білий та відкопувала на ґанку вхідні двері. Тож і Агафія часто по весні казала: «Петрику, я знову забрюхатіла…» І додавала з святою вірою в свої слова: «Нічого, хай буде ще одненьке… Росії-матушці дітки ось так потрібні — чим більше, тим краще».

Дорошенко й старався — як час покаже, для Росії-матушки. Але тут вже нічого не можна було змінити. Бувало, як починали вони свою любов звечора, під завивання за стінами хуртовини та під тюлюкання цвіркунів (якийсь меткий цвіркунець-молодець всю зиму сюрчав у теплому закутку під піччю, а харчувався тим, що із столешниці крихти падали, — Агафія їх не давала змітати: «Хай, — казала, — Божим сверчкам будет чем питаться»), то лише під ранок потомлені, але щасливі, засинали у м’ятих і товчених за ніч постелях. Під все те ж завивання метелиці і цвірчання-сюрчання цвіркунів під піччю…

А якось однієї ночі, вже ближче до трьох півнів, сидів він у довгій нічній сорочці, біля вікна відпочиваючи (але ж яка приємна втома од любовних ігрищ з дружиною!), нерозлучну свою люлечку посмоктував, голенька Агафія розкидала руки-ноги на постелі й тихенько похропувала, солодко посміхаючись уві сні, а гетьман думав, що й у Московії, виявляється, жити можна.

Задумався, аж гульк, хтось із того боку, з двору, із пекла пурги-завії у вікно витріщився — довгоморде таке, з вишкіреною пащекою! Снігу намело по вікна, втрамбувало його, ще й зверху морозцем прихопило, сірий і дістався кучугурою до жовтого кружала вікна.

Глянув Дорошенко й присвиснув захоплено: не вовк, а — вовчище! Прямо тобі вовкулака! Одоробло отакезне! Не перший рік він охотився з гончими в Підмосков’ї, усякого звіра надивився і вовків теж, а ось такого сіроманця не доводилось йому ще зустрічати. А тут сам прийшов, неначе він тут господар. Материй вовчисько, устрінеш такого в полі — злякаєшся. Пащеку роззявив, як собака, язика висолопив. Роздивляється Петра Дорофійовича, як не скаже йому: о-о, а ти чого тут? Ступай собі звідси, воно тобі треба, це Підмосков’я?

«Я вдома, а ось ти де взявся?» — подумки запитав його Дорошенко.

Вухо в сірого здорованя розсічене, власне, розшматоване, але, певно, давно, бо вже загоїлось.

«А-а… За вовчицю із суперником на герць ставав? Мабуть, вона тобі й дісталася, вовча красуня, сіра твоя зазнобушка, коли так само впевнено й гордовито тримаєшся…»

Потягнув люльку, вона заіскрилась, вовкові те не сподобалось, і він зник у сніговій завії.

Докуривши люльку, Дорошенко нахильці випив з відра майже крижаної води, приліг біля дружини, пригорнув її голеньку до себе, і вона, щось солодко замуркотівши, так і прилипла до нього, і він ще захотів її і мав ще, а до білого ранку — власне, сірого, як той вовчище, все одно було ще далеко…

Про того вовкулаку розказав Агафії вранці, і вона подивувалася нічному гостеві. А коли, нарешті, добре розвиднілося (зимові ранки пізні), Дорошенко, накинувши на плечі великого кожуха, сунув ноги у валянки і вийшов подивитися на вовчі сліди — був сірий насправді, чи то він йому привидівся? Сліди на кучугурі лишилися, здоровенні!.. Петро Дорофійович подумав було, чи не якийсь вовкулака приходив до них у гості?

— Може, десь і вовківня (лігво) його недалеко? — висловила припущення дружина.

Як згодом виявиться, вовчище той материй і справді промишляв недалеко, в лісі за Ламою.

Може, тому, що вони тоді побалакали про те вовчище, то воно ще й у сон до Дорошенка прийшло. Наче заглядає опівночі у вікно — як насправді було, — і раптом каже людською мовою: «А ти, чоловіче, вовком не хочеш стати? Переходь до нас у зграю, у нас, вовків, життя веселе — все на ногах та на ногах. Лісами, степами та ярами на Україну махнемо, га? Стрільці на заставах і носа в таку негоду не висунуть — сірими тінями у білій хуртовині з Московщини в Україну махнемо, га? Приставай…» Він подумав-подумав і — не пристав. Чим дуже вовка подивував. «Отакий ти, — каже людською мовою, — а я думав, що ти справжній вовк». — «Солодку Гапочку не можу покинути», — зізнався йому Дорошенко. «То ти, як наш далекий родич, свійський собака — на ланцюгу? Купили тебе московити?..» — «Виходить, купили». — «Жаль, прощай. За нами підуть лише не куплені…» Дорошенко навіть уві сні запечалився: виходить, він — куплений?