Валентин Чемерис - Генерали імперії

Степан Музика (для нас просто Стьопка), року народження, здається, 1919–го, строкову службу в Радянській Армії проходив у Ленінградському військовому окрузі. З цієї причини він одним з перших і загримів на фронт під час нападу Радянського Союзу на Фінляндію в листопаді 1939 року. («Аякже, — розказуватиме Степан не один рік, — хоч з німчурою і не воював, але все їдно, їдрі т-твою… фронтовик. Рядовий Північно-Західного фронту під командуванням товариша Тимошенка, щоб йому… гикнулося!.. Білофінів давили, землі їхні, родіну їхню заграбастували! На хрєн вона нам здалася, як ми й своїй землі толку не можемо дати!..»).

Було Степанові тоді десь літ з дев’ятнадцять, знаний був у нашому Між’яр’ї парубійко! На вид, правда, й дивитися ні на що, казали дівчата, а як заграє, як заграє — кращого йому уже й не знайдеш у всьому городі, а не тільки у нашому Сахаліні між ярами. Як ото співається: через ту бандуру бандуристом став. А Степан через ту гармонію першим парубком, гармоніст був хоч і самоучка, але ж класний! Від Бога! Володів винаходом німецького майстра Бушмана, як ніхто. Тільки розтягне, бувало, міх, як пробіжить довгими, тонкими і надзвичайно рухливими пальцями по деці з клавіатурою — «ґудзиками», як заграє, так гармонь у нього і ридає, і плаче, і сміється, і душу з тебе вивертає. Увечері тільки на вулицю нашу єдину вийде, перший акорд візьме, міхи розтягне, по ґудзиках пробіжить своїми незвичайними пальцями, так до нього з усього виселка й біжать хлопці та дівчата — сміхи, жарти, танці, співи… До півночі водив Степан за собою виселкову молодь, і все не могли вони нагулятися… І миршавенький — даруйте, Степан, рудий, ніс картоплиною, та ще й клишоногий, — вже прямо тобі красень, хлопець зух! Витязь ледь чи не билинний — от що так гармонь та ще в руках такого самородка!

Мав Степан — аякже! — і дівчину — співуха і танцівниця. До пари йому на гульках. Аж трусилася Катря, так танцювати любила. На роботу йде і наче притуптує та все наспівує… Чорноока, в’юнка, з лиця хоч воду пий. Куди тому Степанові, а бач… Музикою своєю кращу дівчину нашого виселка взяв і причарував… Всі їм щастя бажали. Все в них до весілля йшлося. Казали, що Стьопа до неї вже й старостів заслав, і старостів тих Катрині батьки пов’язали. На осінь і весілля задумали, Катрині батьки вже й кабанця для такого випадку викохували… Аж тут призов на строкову. В армію Степан пішов з гармонією в парі, повернусь, казав дівчині своїй, хіба ж таке весілля «відгрохаємо»! А поки що — чекай, красуне, першого гармоніста.

Катря й чекала. Та і як би вона не чекала, як Стьопчина гармонія у її вухах і вдень, і вночі озивалася… Та й Степан застеріг: на нашій свайбі, казав гордовито і спльовував через плече, затиснувши в куточках губатеньких уст недопалок, сам і гратиму, бо ж краще за мене цього ніхто не втне!.. «А я — танцюватиму, — обіцяла дівчина. — За мене теж ніхто краще не відчеберяє ніжками…»

Може б, воно так і сталося, як гадалося, якби СРСР не здумав напасти на Фінляндію в році 1939–му — мало йому своєї землі було?! В лютому 1940 року, як радянські війська з криками «За Сталіна!», «За Родіну!» штурмували «лінію Маннергейма» на Карельському перешийку, попав Степан, як він згодом казатиме, в катавасію. При штурмі був у перших лавах атакуючих. Біг, горло дер: «За Сталіна!», «За Родіну!», доки його й не підкосило. Полягло їх тоді, розказуватиме вже вдома, — у сірих шинельках з червоними зірками на шапках-вушанках перед фінськими траншеями та дотами!..

«Як вороння, лежало на снігу вбитих! — казатиме зітхаючи і плакатиме. — Стогнуть, кричать, мамочок своїх кличуть… Пацани ж іще. Не обстріляні, жити хотіли — на хрін їм та фінська земля на Карельському перешийку здалася!.. І я там клюнув носом, аж землю заорав. Так і шкопиртнувся, і ружжо вилетіло з рук… Лежимо. «Слава Богу, думаю, — живий». Хоч мертвим тоді було далебі краще. Але живий. Лежу… А морозяка!.. Лютий тоді лютував. Снігу та снігу, все змерзло, земля закам’яніла, не зариєшся в неї. Морозяка за сорок градусів — пече і шкварить. Прямо душу з тебе виймає на мерзлій землі. Лежимо в шинельках на снігу — голови не підведеш, не те щоб в атаку, хоч нас комісари й закликали бігти здуру на ту «лінію Маннергейма»! Ворухнутися страшно, видати, що ти ще живий. Фіни так і поливають нас свинцем, так і поливають… Цвьохкають вздовж і впоперек смертними батогами. Як косою косять нашу братву! Вопшим — крутовир’я! А комісарики у сніг позаривалися й репетують «За Сталіна!», «За Родіну!» Т-уди т-твою!.. Пристрелив би тебе, так уже й пальців не відчуваю, щоб курок натиснути… Фіни, скажу вам, вояки були відмінні. Та й землю свою захищали — втрачати їм нічого. Лежимо, їдрі т-твою!.. Коцюбнемо. Ні вперед, ні назад, ні сховатися, ні ворухнутися… Убитим — що? А поранені живцем замерзають. Насмерть. До вечора — жоден з них не вцілів — трупи так позаклякали, що як костомахи торготіли потім, як їх збирали другодні… Мені ще й поталанило, т-туди твою! Попереду купу моїх однополчан наклали. Я на одного з них упав і лежав… Все ж не на мерзлій землі. А він хоч і без сознанія, але живий ще… Теплий, значить. Молив Бога, щоби той бідолаха довше протягнув, не заклякав… Він і тягнув. Живучий взагалі. І грів мене своїм теплом. Під ранок тіко захолов, але теплом своїм мене від вірної загибелі порятував. Коли вже стемніло, тягнучи ногу — в кульшу мене вліпило, — відповз я до своїх… Воно мовби й нічого, вцілів, не замерз насмерть, хоч льогкими звідтоді й свищу, як соловій-розбійник, а ось пальців на руках позбувся. Краще б ногу, бо як же гармоністу без пальців, га? В госпіталі, як чорніти почали, мені їх хірурги і повідчикрижували. Щоб гангрени, мовляв, не було. Відіграв ти, кажуть, Стьопо, на своїй гармонійці!.."