Валентин Чемерис - Генерали імперії

Маннергейм відповість з усією прямотою (хитрувати, шукати шпарини він не був здатний), що погодиться зайняти цей пост, але з однією умовою: новий уряд мусить дати йому можливість повністю відповідати за питання оборони.

Але відповіді так і не отримає (новий уряд не ризикне пристати на його умову: а раптом генерал-лейтенант, а він популярний в країні, вчинить державний переворот?), і 16 серпня Маннергейм з почуттям чесно виконаного обов’язку подасть у відставку. Вже вдруге після того, як він приведе країну до перемоги у визвольній війні.

«Я хотів відійти від справ і відпочити після довгої і тяжкої військової кар’єри (це його улюблене слівце — „кар’єра“ — хоч якраз кар’єри в прямому значенні цього слова він ніколи й не робив). Безперервні й тривалі партійні чвари теж стомили мене. Затвердивши конституцію, я вважав, що виконав свій обов’язок регента…»

Був певний, що вже тепер з політикою і навіть військовою справою він покінчив назавжди, і попереду його чекає звичайне приватне життя.

Але… Якщо вірити пророцтву одеської Кассандри, а досі воно збувалося, відставка мала відбутися, але на цьому його служба не повинна була закінчитися…

Що там вона ще віщувала?

«…Коли повернеться з подорожі до двох великих західних держав, то отримає призначення на ще вищий пост, але на тім посту діяльність його буде короткою…»

Гм… Він і справді побував у двох великих державах (Лондон і Париж), отримав ще вище призначення, але на посту регента побув справді недовго. Як регент Маннергейм керував країною з грудня 1918 по липень 1919 року. За цей час він зміцнив державний устрій Фінляндії, роль збройних сил в країні, налагоджував зв’язки з країнами Північної Європи.

Ратифікував конституцію країни.

Після виборів президентом став Стольберг, а Маннергейм на його прохання залишив за собою пост головкома збройними силами. Але пробув на ньому до 1920 року, коли уряд прийняв рішення реформувати фінську армію за німецьким зразком, і Карл Густав Маннергейм, не погоджуючись з цим, подав у відставку.

Але йти на спокій йому ще не випадало — дива, передбачені ясновидицею в жовтні 1917 року, на цьому не закінчувалися. Після відставки він ще має зайняти, правда, буцімто через багато років, високий — чи не найвищий у країні пост. Отже, виходить, що він зараз перебуває не просто у відставці, а в очікуванні найвищого поста?

Все так і відбудеться. Хоча не через багато років, а всього лише через дванадцять. А втім, якщо бути точним, то перед найвищим постом (вище якого у Фінляндії бути не могло), що йому наврочила ясновидиця, був ще один, проміжний і менш значний. Протягом згадуваних дванадцяти років Маннергейм не сидітиме склавши руки, а працюватиме радником уряду у справах зміцнення армії, а з 1930 року офіційно стане головою ради оборони країни. Це був і відповідальний, і надзвичайно тяжкий пост, адже треба було забезпечувати на ділі оборону країни — за бідного державного фінансування. В першу чергу, від могутнього сусіда СРСР, який, збираючи сили, постійно висував до маленької і такої беззахисної Фінляндії територіальні претензії, намагаючись то там її обкарнати, то там, і приєднати до своїх і так велетенських просторів ще бодай шматочок чужої території.

Коли в 1809 році росіяни закінчили свої війни зі шведами, Фінляндія найбільше постраждала, хоч участі у війні не брала — нею відкуповувалися від агресивної сусідки. Генерал-губернатором Фінляндії тоді став Барклай-де-Толлі. Він і підписав 5 вересня 1809 року мирний договір, за яким до Росії відійшла вся територія Фінляндії і Аландські острови. Мине два з чимось століття, і сьогодні біографи Барклая-де-Толлі та адепти Росії пишуть, що тоді — із загарбанням Фінляндії — «північно-західні рубежі держави (Росії) були надійно зміцнені». Дивні в росіян розуміння власної безпеки! Щоб убезпечити свої кордони (але ж маленька Фінляндія ніколи й не зазіхала на велику Росію!), треба захопити чужі краї і приєднати їх до своїх! У 1917 році, коли розпадеться самодержавна імперія Романових, Росія втратить Фінляндію. Тоді ж володарі червоної Росії вирішать будь-що повернути в лоно нової, вже червоної імперії, втрачені фінські території. І все для того, аби співати стару пісеньку на новий лад — про «зміцнення північно-західних кордонів».

І сьогодні Росія діє точнісінько так же, як у всі часи за всіх формацій діяла і самодержавна, і біла Росія. Проголосивши себе правонаступницею покійного СРСР, Росія (Російська Федерація в теперішній термінології) має чи не фантастичну за розмірами площу, як для однієї держави, розміром в 17 075,4 тисячі кілометрів, а їй все мало, все чешуться руки відхопити хоч шматочок, але чужий. Сімнадцять мільйонів сімдесят п’ять і чотири десятих тисяч кілометрів території, що простяглася з Заходу на Схід більше як на 9 тисяч кілометрів, а вона без будь-якої незручності, зухвало й нахабно, нехтуючи угодами, в тім числі й міждержавними, в ці дні, як пишуться ці рядки, намагається відхопити в України острів Тузла в Керченській протоці за 4 кілометри від українського берега (інша назва — Середня Коса), ширина якого близько 500 (п’ятсот!) метрів, довжина 6,5 км, а площа 35 га. І все для того, аби й оці 35 га приєднати до своїх сімнадцяти мільйонів сімдесяти п’яти і чотирьох десятих тисяч кілометрів! Мало їй! Власне, хіба мало понаприєднувала вона до своїх теренів крихітного колись Московського князівства чужих земель при так званім «собирании русских земель»?! І це нехтуючи й порушуючи Договір про дружбу й співробітництво між Україною та Росією, а заодно й Договір по українсько-російському державному кордону від 28 січня 2003 року, нею ж самою й підписаний. (А втім, перед тим як кинути свої війська на Фінляндію, Ленін та його підручні теж підписували декрет про визнання її незалежною державою!) Іншою Росія вже бути не може, такий у неї — постійно загарбницький за будь-яких режимів — менталітет: захоплювати чуже й приєднувати до свого, раніше захопленого. Чи її так Бог покарав, чи віковий режим «собирания русских земель». От і дозбиралися…