Валентин Чемерис - Генерали імперії

— Восени 1939 року мого батька Якова Бровченка, на той час тридцятиоднорічного колгоспника з села Мала Виска, що на Кіровоградщині, негадано забрали на військову перепідготовку — як у нас казали: на скачки [12] Швидкий рух, біг коня (коней), швидка їзда на коневі (конях). Змагання вершників, перегони. .

Батько працював — і непогано — трактористом у колгоспі — розорював межі, усуспільнював селян. І хоч він ходив у передовиках, творцях нового життя (а втім, він просто добросовісно працював — таким уже вдався) і був на доброму рахунку в народної влади — активіст, одне слово (за відмінну працю його навіть нагородили велосипедом, і він часто нас, дітей, після роботи катав на велику), — так ось, незважаючи на все це, батька його, а мого діда Івана, тим часом розкуркулили. Ще й сьогодні словники тлумачать цей жахливий термін як «позбавляння куркулів засобів виробництва на землі (в період ліквідації куркульства як класу)». А розкуркулили за те, що, рятуючи від голодної смерті дітей своїх, приховав дві мірки [13] Народно-побутова одиниця об’єму сипучих тіл місткістю від 16 до 25 кг та посудина такої місткості. ячменю (сімейство дідове спасалося ячниками — коржами та млинцями з ячмінного борошна). А зіркі та всюдисущі комсомольці-активісти, які не стільки робили, як нишпорили по дворах, і підгледіли… Діда схопили, забрали той ячмінь, майно дідове конфіскували, а його самого оголосили ворогом народу, і добрий мій дід, все життя трудяга, яких ще треба пошукати, загримів на Соловки, де навіки й загубився його слід.

У діда Івана, крім мого батька, було ще п’ятеро хлопців. Шість синів-соколів! І всі були біля праці — механізатори, садівники. Дід змалку привчив їх до праці, тож трудилися на совість, колгосп будували, а разом з ним і нове життя. В машини душі вкладали. Пам’ятаю трактори, які вони водили — «катерпілери», «фордзони»…

Отож, батька мого, тракториста, з іншими такими ж селянськими хлопцями та молодими дядьками посадили на підводи і повезли в Кіровоград. Була рання осінь, пам’ятаю, тоді добре вродила цибуля. Все село нею пропахтіло. Чи не кожна сім’я везла її продавати. Тільки нам було не до цибулі — батька забрали. На скачки. Себто на перепідготовку.

Скільки вона мала тривати? Місяць, два. Загалом днів сорок. Це ж не строкова служба, тож батька ми чекали додому місяців через два. Чи й раніше. (Тоді навіть і в поганому сні не могло приснитися, що повернеться він через дев’ять років!)

Чекаємо з нетерпінням… Але місяць за місяцем спливає, а батька все немає й немає. Чого не повертається із скачків? І де він подівся? І чи хоч живий? А чутки в Малу Виску різні долітали, здебільшого недобрі, тривожні. Вже й 1940 рік, а від батька — ні слуху ні духу. Стали до нас вісті доходити, що батька (як і інших) взяли не на перепідготовку (нею лише прикривалися), а — на війну, що її згодом в СРСР буде названо білофінською кампанією. (Радянсько-фінляндська війна, яка буцімто була викликана «внаслідок антирадянської політики реакційного уряду Фінляндії», — так в УРЕ — тривала, як відомо, з 30.XI.1939 до 12.III.1940 року).

Хлопців зі степу в складі 171–го запасного українського полку, по суті, не навчених, зодягнених у благенькі шинельчини, з рушничками та по жменьці набоїв до них і кинули в сніги Карельського перешийку на сорокаградусні морози під кулі фінських «кукушок». Кинули, власне, на вірну загибель, як гарматне м’ясо.

А коли по весні сорокового деякі з тих, яких роком раніше забирали на скачки, почали повертатися з білофінської кампанії, то один з них, повернувшись і до Малої Виски, божився та хрестився, що бачив на власні очі, як «Яшку (мого батька) танкою роздавило».

— Убили батька! — голосила мама, плакали ми, діти його, плакала бабуся. В один день ми відчули себе сиротами, нікому в цьому світі вже не потрібними. Що ми тоді пережили — не буду й говорити. Це вже пізніше дізнаємось, як воно насправді було — через дев’ять років, як батько повернеться нарешті додому з «перепідготовки». А чекати ті дев’ять років буде все одно, що й усі дев’яносто. Що й цілий вік. Що сталося з моїм батьком, кращим трактористом, будівничим нового життя? Він потрапив у ті сотні тисяч (а втім, досі ніхто точно не знає, скільки насправді полягло наших на тім Карельськім перешийку), які на радянсько-фінляндському фронті були вбиті, покалічені, контужені й обморожені.