Наталена Королева - Quid est Veritas?

Маріам хотіла тоді непомітно попередити Раббі. Але він лише глянув на неї і до дна схвилював її душу одним цим поглядом, у якому вона прочитала: «Облиш! Я знаю все це…»

Тоді вона тремтячими руками вхопила свій нечуваний нард. Принесла його, щоб поділитись із Мартою… І не його, дорогоцінного: але власне життя вилила офірою великих обітниць до ніг Раббі…

Чує ще знову, як тоді хруснула в її нетерпеливих пальцях крихка шийка алебастрового лекіфа… Занадто-бо помалу стікали важкі краплини чудового аромату з вузенького отвору посудини. Магдалині ж хотілося вилити все враз…

Згадка про ту — напевно знала! — переломову хвилину перетворила ніжне, як перламутрова камея, обличчя Маріам ув образ натхненної поетки.

Прокула відчула безпомилково: нічого не змінять для Магдалини так добре пов’язані й так майстерно закинені сіті!..

— Когось іншого кохаєш?

Прокула сама незчулась, як її уста вимовили це вічно-жіноче цікаве питання, недоречне й зайве, аж самій стало прикро. Замість умови з донькою Теофіла арматора, знизилася до… Інтимної розмови з… гетерою-чужинкою!..

— Пробач! — вимовила стримано й холодно. — Не можу бажати від тебе признань у твоїх таємницях… Уважай, що моє питання тобі лише почулося… помилково…

Магдалина труснула золотою головою і не спробувала відбити вдару ще гострішим, до чого була така здібна. Але її осяйні очі розсвітилися такою щирістю і приязню, що Прокула аж захвилювалася.

«Навіть сама богиня Веста напевно не мала яснішого погляду! — подумала щиро. — Ні, Маріам — не звичайна красуня, що її кохають… Не гетера, якою захоплюються без меж і міри!.. Це «Мрія Кохання», якої не можна ні перевести у дійсність, ані забути!..»

А «промениста Марія» так щиро, так просто промовила:

— Світла доміно! Радо відповім тобі, як матері дійсно дорогого мені Кая. Не кохання, що переквітає, як найчарівніша квітка, бо така її природа! — але якусь ще не знану й, може, недосяжну велику, вічну, нев’ялу Любов прагне вмістити моє серце… Любов, яка не в’яне, як найчарівніша квітка, і не переходить у тепло домашнього затишку, тихе призвичаєння, що в’яже родину… Зрозумій, якщо можеш і… не гнівайся на мене…

Її голос співав, як акорди арфи. Обличчя стало ще яснішим, гарнішим:

— Не тому не приймаю Каєвого кохання, кохання найліпшого з юнаків, яких я зустрічала! — не тому, що сама його не кохаю, а тому… — затрималася на мить і ніби прочитала вголос записані в її серці вогненні слова: —… тому, що вибрала я іншу участь… Іншу долю… що не відіймуться від мене…

Сухий та чорний, як висушений жук, Каяфів скриб Єгонатан дочитав безбарвно рівним голосом постанову синедріону й затис вузькі бліді губи, неначе безустий. Чекав, спустивши очі, нерухомий, спокійний, неначе духом непритомний.

На цей раз Пилат прийняв найвищих представників юдейського духовенства, немов торгівців невільниками, у критій колонаді палацу.

І тепер, здавалося, навіть забув про те, що вони стоять, чекаючи на його вирішення. Задивився на сонячну цятку, що горіла зіркою на шоломі центуріона Корнелія. Чув, як велетенська незрима вага тупо тисне йому на серце, а м’язи немов дрібно тремтять шкірою, як мертвий шерех [228] Морський термін: хвилювання моря іде під його ніби спокійною, мало або й зовсім нерухомою поверхнею. Від цього корабель зазнавав дуже неприємного тремтіння. під рівною поверхнею моря. Мовчав. Мовчали й усі присутні. Тільки важкий, астматичний віддих Гайана, другого єрусалимського первосвященика, ніби шкрябав задушливу тишу.

Пилат з великим зусиллям стримував схвильованість, що мало коли доходила до такої міри…

Знову зранку не побачив Прокули. А це примушувало його думати: чи дійсно її так опанувала недуга, що вже сама по собі викликала тривогу?.. Чи причина полягала в іншому, може, гіршому?..

Клавдія стала помітно не та, якою була протягом двадцятьох літ. Не та і духом, і зовнішньо.

А від того Пилатові і здавалося, що він лишився ніби одинокий на самітнім шпилі, над великою прірвою, без тієї твердої підпори, на яку безпечно спирався завжди.

Та ще й тепер, у такий критичний мент своєї боротьби з ідумейцем, юдейськими священиками та, хто знає, з якими ще йому невідомими ворогами тут і, може, в Римі…

З незапам’ятних часів переконанням квіритів [229] Квірити — стара й дуже почесна назва римлян. було, що Рим став для світу Римом через мудрість своїх законодавців, хоробрість своїх вояків і з огляду на чесноти своїх мудрих матрон [230] Дійсно, такі переконання у стародавніх римлян були. . Хто ж не відає, що в кожній жінці приховано щось від пророчиці [231] Дійсно, такі переконання у стародавніх римлян були. ?