Наталена Королева - Quid est Veritas?

Раптом усвідомила, що її тіло, молоде, гармонійне і пружне, обіймають ці фіалкові подушки, звиклі до пристарілих форм матрони.

З ніжністю й м’яким почуттям погладила блискучий фіалковий шовк…

Уявила собі, як колись ця матрона була молода й гарна, а Понтій Пилат не був ще тоді лисим прокуратором Юдеї з обважнілими презирством кутиками уст… Може, й він був тоді таким найліпшим між тодішніми юнаками, як нині Кай… Бачила перед собою ту чарівну затоку в Байях, що про неї часто оповідав Кай…

Як палко закликав він її, Маріам, свою мрію, в ті чарівні літнища, щоб із блакитних глибин затоки воскресити чарівні сни минулого щастя батьків!.. Щоб повторити знов, ще раз, щастя Понтії й Понтія!.. Магдалина чула ще жагучий голос Кая й усміхалась, як у півсні…

Раптом крики й метушня за лектикою розігнали Маріїні мрії…

Лектика затрималася, як листок, прибитий течією до загати.

«Єрусалим!» — здригнулася, як від холодного дотику, Магдалинина думка.

Ніколи не любила цього міста, завжди повного пекучого, в’їдливого пороху й метушні. А понад всім — розбурханої пристрасної ненависті.

Ненависть до гнобителів, до противників у поглядах, до тих, що іншим способом моляться:

«Хіба ж ми не діти одного Отця?»

До тих, що йнакше пояснювали святу мудрість… Ненависть усіх і до всіх. Вона пінилася злістю, кипіла не раз пролитою під ударами каміння кров’ю, билася прудким потоком на каменях спотикання [222] Великі камені, що виступали понад бруком, служили для того, щоб можна було переходити вулиці під час прудких весняних дощів. , у вузьких вуличках між сліпих домів [223] Єрусалимські доми, як звичайно скрізь у східних містах, ніколи не мають вікон на вулицю (хіба дуже маленькі і дуже високо), лише на другому поверсі. Вікна звичайно виходять на двір-садок. Описи Єрусалима взяті з описів подорожі по Палестині мого вуйка (брата моєї матері), римо-католицького прелата. Цікаво, що та ненависть ще й досі не вщухла в Єрусалимі. Тільки нині вона «практикується» ще й… між «добрими християнами», що належать до різних визнань. .

— Пса!.. Нечистого пса [224] Скрізь на Сході пса вважають за найогиднішу істоту, варту найглибшої погорди. Там нікому не прийшло на думку тримати пса в хаті, мати його за приятеля людини. ! — вперто-завзято вигукував старечий розлючений фальцет [225] Фальцет — неприродно високий чоловічий голос. .

— Де ж громи твої, Всемогутній?

У щілинку між заслонами було видно молоду жінку з профілем нічного птаха. Вона сперлася спиною на стіну. А на неї напирала юрба, немов пригвинчувала її до кам’яних брил.

Довкола летів град криків, образливих слів, прокльонів і лайки. Але все покривав осатанілий фальцет:

— Невірного… грецького пса! Принесли! Дали вчителеві, нашому Вчителеві зцілити… як людину! Пса!.. Пса!.. Поганина! — надривався зігнутий у попереку священик.

— Хай каже! Хай каже сама!

— Говори! — як вибух вогню з багаття, вилетіло з юрби.

Натовп нараз затих.

Бліді уста жінки метнули слова:

— Брехня!.. Мій чоловік побожний! Він шанує всіх богів! І римських і неримських!.. На грах у Тиверіаді, при відкритті нового цирку, як був землетрус, кинуло його саме на ложу тетрарха… Розбився, як глек на оливу!.. Лежав рік, як мумія у гробниці!.. Ні рукою, ні ногою!.. Рік… Цілий рік! — трусила руками перед самим обличчям правовірного священика. — Жебраками ми стали! А він же скрибом був!.. Учений!.. А як співав!.. Митець!..

— Таж поганин! — не витримав знову священик.

А як почули ми, що Пророк із Назарета зціляє… — намагалася перекричати священика жінка.

— Таж Месія — наш Месія! Тільки для нас! Для люду ізраїльського! — шалів священик.

— Сам казав: «Не можна відіймати хліба у дітей і кидати його псам!» — озвалося з натовпу.

— Сам ти пес! — вирвався переконаний голос противників. — Бо брешеш!.. Не казав такого ніколи!.. Казав, що всі люди — люди… Всі — рівні…

— Мовчіть! Кажи! Кажи, як було? Як зцілив?

— Зцілив цілком! Одним словом!.. Сказав: «Устань!». І немов новий дух послав у півмертве тіло!..

— Осанна Си-ну Да-ви-до-во-му! — блиснула відповідь, мов ясний меч на сонці, й відбилася світлою луною в Маріїному серці.

Аж уже справжній римський меч піднявся над головами:

— Дорогу лектиці дружини світлого прокуратора! — гукнув optio.

Юрба, мов хвиля прибою, відплила до стін.

У ту ж мить на лектику просто впала жінка зціленого. Вхопилася рукою за заслону і кричала в розпуці: