Наталена Королева - Quid est Veritas?

— Гела!.. Якби вона тут була!

Думка-туга сама вирвалася з уст і втілилась у слова.

Аполлодора схилилась над матроною:

— Хочеш, доміно, спитати її ради?

— Хотіла б довідатись: де ж заблукала моя душа? І де стежка, що нею можу вийти з цих темних страховинних хащів? — мов крізь сон, відповіла матрона.

Бліде Аполлодорине обличчя стало цілком білим, аж прозорим і ще поважнішим. Жриця випростувалась і знаком наказала псалтрії вийти.

Паренді і собі зробила повільний рух, щоб устати. Її численні прикраси на шиї, у вухах і на руках озвалися мелодійним дзеленчанням. Але Аполлодора дала знак, щоб вона залишилась.

— У тобі дух ясний, просвітлений Святим Світлом. Він бачить інші світи. Ти мені поможеш силою свого духа прикликати сюди Гелин «Ка» [453] Єгиптяни вірили, що людина складається з тіла, духа (чи душі) і з «Ка», «зоряного двійника» людини. .

І пояснила матроні:

— Дух, що вже підлягав моїм наказам, — кажуть священні книги Аполлона та Асклепіядів [454] Такі книги збереглись, і багато з того, що написано в цьому розділі, написано на підставі поглядів та спостережень дельфійських жерців, які передусім лікували хвороби, що ми їх сьогодні називаємо психічними. , — не може не відгукнутися [455] Так думали також і лікарі у лікарні «La Salpetriere» в Парижі, що студіювали гіпнотизм та його впливи. Авторка за молодих літ, коли студіювала медицину саме в Парижі, дуже цікавилася явищами при психічних хворобах і хотіла збагнути їх глибше. Тому була присутня також під час цих лікувань гіпнотизмом, щоб приглядатись до них. Авторка, як лікар, уважає, що на світі далеко більше психічно хворих, ніж це думають практикуючі лікарі. Взяти, наприклад, людей, що безнастанно лікуються, «почувають себе» хворими, або жінок, що вважають за «втрачений день» той, що не пройшов їм на чищенні та митті з відром води й ганчірками в руках і т. п. Давніше закидали мені досить часто, що я «впадаю у спіритизм». Як лікар, зараховую теж спіритизм до «психози» людей, які не мають можливості (й терпеливості!) до глибших студій чого б то не було, не хочуть вірити в «церковні істини», а в щось вірити хочуть. , коли знову покличу його для помочі хворому духом. Бажаєш, доміно, щоб я спробувала?

Прокула ледве помітно кивнула головою.

— Але світла доміна не буде гніватися, коли б той дух мене не послухав або сказав би щось дуже смутне?

— Ні. Ти знаєш мене, Аполлодоро!

Жриця пригасила світло. Залишила тільки вогничок на невеличкому переносному жертівнику перед статуєю Флори. Насипала на нього ароматів.

Дим розпустив свої кучері й розгорнувся аж понад море… як сувій-епістола, послана жрицею у невідоме.

Сама Аполлодора стала між колонами обличчям до моря. Місячне сяйво огорнуло її зеленавим серпанком.

Паренді стала навколішки й притягнула прозору загортку так, що закрила собі долішню половину обличчя, уста й ніс, щоб при молитві не осквернити земним диханням дороги духа, що його має прикликати [456] Парси — поклонники «Святого Світла» — завжди при молитві чи богослужінні закривають ніс та уста, щоб «не опоганювати диханням смертного Святе Світло». жриця.

Прокула знає, що викликати духа можна [457] Римляни вірили, що духів можна викликати, навіть богів. Запевняють, що один філософ міг по своєму бажанні викликати богів Ероса й Антероса. . Але ніколи ще не бачила цієї містерії…

Чує, як її охоплює хвилювання. Але урочистий настрій бадьорить її й пориває…

Тихий мелодійний [458] Перси мають дуже мелодійні голоси. Певно, це вплив їхньої мови, дуже лагідної, м’якої й мелодійної. голос Паренді вимовляє перські слова молитви.

Прокула, що навчилася цієї мови [459] Римляни любили вчитися чужих мов. від своєї перської казкарки, зрозуміла, що це звернення до фероверів [460] Феровери — духи, світлі та добрі, як у християнстві ангели. , чистих духів.

— Боже Світла! — благає Паренді. — Поможи мені! Віджени кволість духа мого! Не дай упасти у пригнобленість! Віддали від мене духа порожнечі та слів марних! І дай побачити мені славу твою світлосяйну, Передвічний [461] Парсійська молитва, аутентична. Авторка знайома з вірою парсів, бо перший її чоловік, перс Іскандер Гак Гаманіш ібн Куруш, був парсом. Щоб одружитись із авторкою цих рядків, Іскандер перейшов на римо-католицьку віру, «щоб, — як казав, — по смерті бути в тому самому, спільному для обох, Раю». Але авторка часто була присутня на обрядах і молитовних зібраннях Іскандерової родини та ознайомилася з цією релігією, яку вважає за дуже гарну. Особливо дві речі дуже їй подобались: що парси нікому не накидають своєї віри, не проповідують її і не навертають на неї; друге, що вони звуться «поклонниками Святого Світла», мовляв, «люди не можуть цілком ясно ані розуміти, ані уявити собі Бога; бачать його лише, як крізь заслону світла та осяйного вогню»; не мають зображень Бога, а лише «невгасний вогонь, що горить на вівтарі». Тому люди, що цієї віри цілком не знають, називають парсів вогнепоклонниками та гадають, що вони кланяються вогневі. Пишу ці пояснення для того, щоб не закидали мені (як дехто, прочитавши мою автобіографію «Стежками і шляхами життя»), що пишу «самі фантазії», в яких «нема й половини правди»… для тих, хто, крім свого містечка та «Рідної Школи», більш нічого не бачив. !