Наталена Королева - Quid est Veritas?

Силуети двох плавців чітко вимальовувались у прозорому повітрі тихого вечора, що таки, нарешті, прийшов по десятиденних дощах та хуртовинах [463] Така погода буває досить часто на півдні Франції. .

Молодий варвар-весляр злегка повернув розкудовчену голову.

На його загорілій від сонця бронзовій шиї натяглися пружні виразні м’язи. Руки міцніш налягли на весла, а весла запінили воду довкола човна. Гребець ніби сперся на них, немов застромив їх у воду, як у землю, і з зусиллям просунув човна далі.

— Вже більше дощів не буде! — вказав рухом голови на молоденького серпка майже прозорого місяця. — Он як підняв уже вгору свої ріжки!

І радісно засміявся.

Загорнений у теплий плащ, керманич мовчки кивнув головою на знак згоди.

З-під спущеної на очі кобки його погляд побіг за блискучою борозною, що її лишала за собою керма. А за поглядом полинула й скупчена в собі його думка. Обоє згубились у свіжій тіні лісових хащ, схилених над водою.

Керманич обернувся знов обличчям до човна й подивився на молодого весляра.

Мілин тут нема, особливо тепер, по цих довгих дощах. Підводних скель чи каміння також нема. Аби лише не віднесло прудкою течією…

Але молодому весляреві тяжко замкнутись у мовчанні.

Міцно вдихнув у себе повітря, що пахло зів’ялим листям та нагрітою за дня водою, і, посміхаючись ясним усміхом, звів очі на керманича:

— Аж тяжко йняти віри, щоб по таких щоденних громовицях стала от така тиша!

Керманич повернув стерно: обминув стовбур дерева, вкинутий бурею в воду.

Весляр дужче наліг на весла.

Але мовчати не міг.

— І що того дерева!.. Що того бурелому!.. І все погнало в море! Буде рибалкам топливо! І в ліс не мусять… Все в тому морі є, все!

Просунулись ще вперед за черговий закрут.

Юнак знов заговорив:

— А Цідон — мисливець, знаєш його, отче Лазаре, вчора приплив з лісу саме цією дорогою!.. Так казав він, Цідон тобто, що бачив мертвого однорога! У загаті, що вище печери… Каже: як олень завбільшки! Каже: зовсім білий… А черево отакенне, роздуте, з води висунулося… — урвав налякано.

Відкинув спітніле волосся з чола й несміливо продовжував:

— Пробач, отче Лазаре! Так сама й лізе на язик ота… стародавня… нечиста сила!.. Я вже стільки часу про ту Беліссену й не згадував! А воно, бач, не здихаєшся!.. З лісу, мабуть, лізе!.. Бо де ж їй і бути, як не тут? Вкупі з василісками [464] Легендарні істоти, дуже улюблені старогаллійськими легендами й французькими казками. , однорогами [465] Легендарні істоти, дуже улюблені старогаллійськими легендами й французькими казками. , гаддям…

І замовчав, не отримавши відповіді.

Але за кілька хвилин пробував вже з іншого боку:

— Do Aquae Sextae [466] Aquae Sextae сьогодні зветься Аіх, Екс, місто в лимані Рони (раніш Родану). , пастирю, річ видима, догребемось!.. То ж то зрадіє пастир Максимін [467] Особа історична, канонізована Католицькою Церквою. Тіло його ще й нині спочиває у церкві св. Максиміна. !.. То радітиме!.. Але чи застанемо ще живим єпископа Трофима [468] Трофим, про якого згадує апостол Павло, був єпископом у місті Арль. ? Казав брат, що то прибув з листами, ніби привезено єпископа звідкілясь, із грецького міста… еге ж, з Мілета, казав! Зо-о— всім немічного! — протяг, ще й головою захитав. — Немічного зовсім! — ще повторив. — А коли його той брат бачив?.. Ще ж і хуртовина в дорозі того брата затримала!.. Щоб не спізнитись!.. Бо що ж тоді робити?

— Не бійся, брате Севере, — озвався нарешті спокійно й лагідно єпископ Массілії, витанійський Лазар. — Як буде на те воля Божа, то й із смертного ложа зведеться. Знаєш-бо сам: і я був мертвий — аж чотири дні.

Северові очі розплющились до можливих меж. Великі й наївно дитячі, дивились так, ніби несподівано побачили не живу людину, а примару.

Дарма що, як і всі массілійці-християни, знав, що учитель воскресив з— під важкого могильного каменя їхнього пастиря Лазара. Знав і те, що пастир Лазар найдобріший і наймудріший між усіма відомими йому людьми. Але й удома щоразу, коли бувала згадка про те воскресіння, робилося моторошно.

А що ж допіру тут, у диких хащах чи на широкій воді, де повно таємних істот?.. Та ще й при місяці, в присмерку!..

«Воно ж бо воскреслий із мертвих — те саме, що покійник!.. Із гробу вийшов!.. Але ж там був як кожний мертвий! — міркував молодий варвар. І гусяча шкіра одягла голу спину Севера… А холодний піт, немов мокрим рядном, відразу обліпив усе тіло…