Наталена Королева - Quid est Veritas?

«Міцні ж оці чари християнські!» — з побожною пошаною думав юнак.

І кінцем весла у правій руці зробив на воді ледве помітний знак хреста.

Подивився на єпископа, що, як і раніш, сидів майже нерухомо на кормі, замкнений у своїх думках, мов дім, обведений певною стіною.

Потроху заспокоївся. Але вже не говорив. Хапався мовчки за думку-згадку, що жвавіше почала вирувати в голові…

От майже ніхто не відважувався вже, без найбільшої конечності, зайти до лісу… тепер… після Дня Зустрічі Дужів… Та що Дужі?

Вони злетілись та й відлетіли!.. Хіба мало було блискавок? Було на чому вернутися, кому куди треба!.. Але біда, що в лісах, де ніколи не було великого хижого звір’я, оселилася та облуда-потвора… Одно слово: Тараска!

Такої-бо істоти навіть за часів Дужів, що то посвятний камінь-каллаїс у своїх могилах стережуть, напевно світ не бачив!..

І стає Северові, як жива, перед очима ота страховинна Тараска…

Голова у неї, як у розлюченого бика. А очі — людські! Тіло смугасте, як у дикого кота, тільки ж велике… Більше за кінське! А лапи… страшні! Могутні, костисті, сили неймовірної! А замість хвоста — живий гад!

Север ще з дитячих літ не боявся ніколи ні бика найлютішого, ні гада найбільшого. Але тут… знов мокрим полотном накриває страх порябілу спину.

Бо ж, якби ж то Тараска дихала, як всі тварини! А то в неї вухами дим виходить! Коли ж зареве, вогняні іскри та живе полум’я з пащі вилітають… А це її отруйне дихання всі сили відбирає тому, хто Тараску побачить…

Бо можна її углядіти тільки сам на сам. Хто ж відважиться таку потвору сам-один напасти?

Север глянув знову на єпископа. І відлягло від серця… дарма, що пастир Лазар — «живий мертвець»!

Бо ж таки сестра єпископова, Марта, тую страховинну облуду-Тараску зловила! І не тільки зловила, а своїм поясом ув’язала, як звичайного пса! Та й вивела геть… «Їж, — каже, — облудо несита, будяки, мох, гаддя різне!.. І буде тобі добре! А людям чи тваринам жодної шкоди чинити не смій!»

Ні, таки ж великі чари християнські!

І Север не має кого боятися від того часу, як став християнином! А й поготів, коли з них сам добрий єпископ Лазар, що чотири дні… Ну, про це ліпше, все ж таки, не згадувати! Бо знову сама собою ряба гусяча шкіра на спині набігає…

Цілком споночіло…

Почорніли темні хвилі… Відплив з неба й молоденький місяць. Звісно, радий спати! Як дитина! Бо молоденький!

А по зарослих хащами берегах не сплять желви. Звуками, мов разками намиста, скляного, крихкого, дзвінкого, визначають лінію берегів…

Тепло буде! Ще довго буде тепло, коли в цю пору відзиваються желви!

Однак Север спинив на закруті човна й натяг на себе свою галлійську туніку з довгими рукавами. Ще й запнув її кістяною шпонькою під шиєю.

Не було йому зимно — де ж би! Але ставало темно. Можна було не помітити, як десь хитнеться човен, і туніка сповзе у воду…

Подивився на єпископа, хотів йому пояснити затримку човна. Але побачив, що пастир молиться, як мав це у звичаю, коли день кінчався.

Тоді Север знов пустив човна на середину ріки. Намагаючись не хитати його, наліг на весла.

Вже недалеко!

Але коли б не занадто пізно допливти до печери!

Шкода, що нема вже там другої сестри єпископової, Марії! І навіщо вона відійшла з цієї печери? Кажуть: кудись у гори подалась…

Невелика ця покутницька печера. Але Лазар-єпископ та Север у ній добре відпочинуть…

Завжди там є напоготові хмиз сухий і добре кресало на ретязьку, прикріплене до входу.

Север запалить вогонь… І духи нечисті його бояться. Добра це річ — вогонь!

Кулешику собі зварять… Босою ногою намацав під лавою торбину… Є там! Удосталь наклала туди Марта і крупів, і сушеної риби, часнику, солі… Є й сулійка з оливою, свіжою, доброю, смачною!

Усміхнувся й облизався, сплюнув за облавок, бо набігла слина… Аж заплющився, уявляючи собі смак доброго гарячого кулешу…

Раптом човен, як норовистий кінь, метнувся вбік і мало не зачерпнув краєм води.

— Отче!.. Рятуй… Одноріг!..

Єпископ відкинув кобку.

Закутана імлою, що почала підійматися з води, недалеко від човна пливла неокреслена біла маса… Її контури стерлися у тьмянім присмерку.

Але образ був, дійсно, химерний: неначе водою несло трупа велетенського птаха з розпростертим одним крилом…

Лазар наліг на кермо і, привівши човна до рівноваги, наблизив його до білої маси.

Гострий, напружений зір молодого варвара пізнав:

— Людина!.. Втоплена людина…

Тепер уже це бачив і єпископ. Була це людина… в римській білій тозі! Край тоги розіслався по воді й уподібнився до велетенського крила…