Валентин Чемерис - Ярославна

Вони й жили в ліпоті та в люботі.

Вже давним-давно спорожнів той дзбан з карпатським медом, що лишався у них після прибуття до Новгород-Сіверського «медового» поїзду у 1168 році, вже й сам дзбан, що так довго пахтів медом, десь подівся, а вони все ще відчували в подружній спочивальні і на своїх губах теж, і у всьому своєму єстві той запахущий, той духмяний, солодко-гіркуватий мед, зібраний працьовитими бджілками з квіток карпатських полонин, і життя їхнє здавалося – попри все – медовим, і місяць їхній медовий, місяць невситимих любощів і пристрасті не кінчався ось уже який рік.

Гіркота, щемка й часом болюча, ще до них тоді не встигла прийти.

Все ще було, як кажуть, попереду.

І знамените у всіх майбутніх віках її тужіння на валах Путивля теж.

І та жахлива поразка, коли накладе головою руська дружина, а князь опиниться в полоні, – теж ще попереду, попереду, попереду…

Її не обминути, як лихе приречення, як долю свою.

Але, як казатимуть пізніше в Україні, не було б щастя, так нещастя помогло.

Не було б нещасливого походу Ігоря Святославича в Половеччину, не було б на Русі і «Слова», що обох їх обезсмертить і навічно викарбує їхні імена на скрижалях історії, і прославить їх навіки – його, до того нікому не відомого і нічим не видатного удільного князя, і її, теж до того нікому не відому жону невідомого удільного князя, яка завдяки тому нещастю, горю своєму невимовному, плачу-тужінню стане на віки славетною руською жінкою, рівної якій не було і немає. І це при тому, що вона стала просто…

ПРОСТО ЯРОСЛАВНОЮ.

І до її імені вже нічого буде додати, і від її імені нічого буде відняти… Але це буде пізніше, пізніше, а тоді…

…А весілля тривало, а весілля гуляло!.. Минав уже який день, а воно все ще ніяк не могло вгамуватися-нагуляти-ся-навеселитися, а тільки-тільки-но гучності та розмаху набирало. І що б, здавалося, таке – весілля? За словниками всього лише – обряд одруження, а також святкування з цієї нагоди за звичаєм, а ти ба!.. Як хвастатиме один з героїв Леоніда Глібова: «Чи де бенкет, чи де обід, або весіллячко, родини, – Такої гарної години ніколи не втеряю я: І їм, і ласую доволі!» Як кажуть, на здоров’я!

А що вже веселощів на весіллях! Та й що казати – навіть у самій назві обряду відчувається веселіє. Бо весілля – завжди веселіє (хіба, може, для самої молодої буває смутне, якщо її силоміць – а таке у ті часи траплялося та траплялося! – заміж віддають).

Бо весілля завжди веселіє – хоч у князя, хоч у будь-кого з русичів на Русі нашій славній. Тільки в одних воно було і гучніше, і пишніше, коли столи чи не тріщали-вгиналися од яств і питія, а весільчани все були знатні, в шатах красних, з титулами вельможними, в інших – відносно їхнього кола і статків, – але і там, і там воно було веселієм. І там, і там непорушно дотримувалися звичаїв, віками освячених на Слов’янії-Русі…

Вранці у день вінчання свахи нареченої приходили до жениха – готувати шлюбне ложе. Звичай є звичай, і його навіть у князівській родині треба було дотримуватися – Русь здавна сильна своїми нерушними звичаями, що їх нікому – ні князям, ні смердам – не дозволялося порушувати.

Як і велить традиція, для шлюбної кімнати неодмінно готували комору, стіни якої і стелю обвішували килимами.

Крім широкого подружнього ложа, інших меблів у коморі не могло бути. Спершу на ложе настилали снопи, на них клали килим, а на ньому перини, в головах – дві подушки, потім постіль застилали простирадлом і зверху клали одну чи дві – в залежності від пори року, – ковдри. А біля постелі ставили бочечку із зерном, що означало достаток – його бажали молодим у їхній домівці.

А коли вже час вінчання наставав, наречену зодягали під вінець. Плаття – найкраще, на нього навішували якомога більше прикрас – подружки в цей час співали молодій пісень, а вона мала час од часу пускати сльозу.

Одночасно у світлиці споряджали столи для гостей, накривали їх обрусами, ставили солонки, перечницю, влаштовували поставець. Місце для молодих готувалося на підвищенні, що називалося рундуком. [19]

Перед молодими ставили окремий стіл, накривали його трьома обрусами один поверх іншого, на ньому – сіль у солонці, калач або перепічку і сир. Над ними вішали ікону (ікони ставили і по кутках світлиці). Коли всідалися, священик зачитував «Отче наш» та молитву, запалювали весільні свічі. Сваха знімала з нареченої покривало, потім вінець, інша жінка підносила їй очіпок або кику. Сваха розчісувала волосся, викладала його на потилиці, одягала молодій на голову очіпок або кику, а вінець передавала на зберігання – на пам’ять про дівоцтво.