Валентин Чемерис - Ярославна

По якомусь часі батько й мати посилали до комори дружку дізнатися про… здоров’я молодих (ті запитували про нього дещо єхидненько, із красномовним смішком та хихоньками). Якщо через двері жених відповідав, що він у доброму здоров’ї, це означало, що МІЖ НИМИ УЖЕ ВСЕ ЗВЕРШИЛОСЯ, і тисяцький посилав посланця сказати батькам, що молоді в доброму здоров’ї, і всі гості йшли годувати молодих тією куркою, яку перед тим дружка приніс їм в комору. А вже потім подавали й інші страви.

У давнину слово «добрий» на Русі означало «міцний», «сильний», «хоробрий», «гарний»… Звідси й – добрі молодці, як називали хоробрих та відважних. Чи – Добриня, як звався один з билинних богатирів, захисників землі Руської. Лише пізніше добрий стало означати «багатий», «багатство», «домашній скарб». Ще пізніше добрий набуло значення «душевний», «лагідний». (Слово злий – відповідно «недобрий»). Люди зичили один одному добра, доброго здоров’я, на добро бажали, в добрий час, казали. І платили добром за добро. (Це вже в наші дні поширюється інший спосіб плати, коли за добро віддячують злом). Лагідну людину здавна називали добродієм («Добрий чоловік завжди надійніший кам’яного мосту»). А вже коли кляли «Бодай добра тобі не було!», то страшнішого прокльону годі було й шукати.

Доброю називали й наречену, яка зберегла до одруження цнотливість.

Про це й оголошували на другий день весілля, як молоді виходили з комори, де провели свою першу подружню ніч.

І коли Ігор та Єфросинія вранці вийшли з комори, молодий голосно і радо похвастав перед гостями-весіль-чанами:

– Добра наречена!

І цим було сказано все, і жону князя відразу ж було прозвано Доброю.

…А між Добром і Злом (у давні часи – міфологічні персонажі, а також персонажі українського фольклору) все точиться й точиться боротьба, віки та віки, що за народними віруваннями має закінчитися перемогою першого. Але коли сіє станеться, скільки ще мине віків і тисячоліть тієї боротьби – хто скаже…

Другодні молодих вели в окремі мильні-лазні. Молода йшла у мильню зі свахою і матір’ю жениха і показувала знаки свого дівоцтва – з неї знімали сорочку і разом з простирадлом ховали як свідчення незайманості та цнотливої поведінки. Чоловік тим часом мився з тисяцьким і дружкою, а молода присилала йому сорочку, прикрашену перлами.

Вийшовши з мильні, молодий першим ішов до комори, за ним йшла молода. Тут з’являлися жінки на чолі із свахою, яка несла двоє горнят з кашею, що нею вона годувала мужа і його жону. Потім молодий зі своїми найближчими гостями їхав до будинку молодої і дякував її батькам за те, що вони виховали дочку належним чином і запрошував їх до себе на обід. Тоді в молодого й починався урочистий бенкет, що його на Русі звали княжим…

І співали гості на бенкеті в Ігоря Святославича, що його зазвичай було названо княжим:

Співали гарно, молодими та дзвінкими голосами, співали задушевно, із сокровенними думами, сподіванками на краще. І здавалося їм, що разом з ними співає вся Русь:

Бо так воно і є: багацько нас є. А ще як не будемо цуратися одне одного, як будемо признаватися, нас ще більше стане.

Єдине, що непокоїло у ті роки Єфросинію, – це вісті, які час од часу надходили з дому, з далекого Галича. І все – невтішні, погані, у які спершу й повірити було важко. Надходили швидко, незважаючи на відстань. Недарма кажуть: погані вісті не лежать на місці. І це ні-ні та й затьмарювало її тоді ясні і сонячно-безтурботні дні.

В сім’ї батька, галицького князя Ярослава Володимировича, знаменитого Осмомисла, почало творитися щось незбагненне, що його і втямити годі було. І творилося з вини… гм-гм… батька. І вістям тим Єфросинія спершу й не вірила. Та не міг батько таке чинити, отець її славний, знаний князь, правитель такого великого і міцного князівства, той Ярослав Осмомисл, який підпер гори Карпатські і зачинив врата Дунаю! А він наче… наче з ланцюга зірвався – дивувалися самі галичани, як з кручі у воду кинувся, втративши навіть здоровий глузд і притаманну йому обережність, що так його досі виручала.

Князь Ярослав Володимирович охолов до своєї жони Ольги Юріївни. Божа кара, та й годі. Та так охолов, що навіть почав її виживати – княгиню, матір його дітей, – з Галича – це ж треба! Бачити її не хотів. Навіть одна думка, що вона буде поруч в палаці – дратувала, а тоді й бісити почала. Мала вона щезнути геть – бажано навіть зі світу цього, а вона не щезала. Жила й жила. От уперта! Уладнати змову та знищити її… Ярослав уже був і не проти, але на таке ще не зважувався. А неприязнь до жони росла й росла. (Літописець зауважить: «Понужаже ю ити в монастирь»). Це ж треба, га!