Валентин Чемерис - Ярославна

«…І пішов він пішки одинадцять день до города Дінця…» – з літопису.

Одинадцять днів.

Зранку й до вечора… Княжі ноги не привчені – на відміну від Овлурових – до таких мандрівок степами.

Під палючим сонцем, що пряжить й пряжить над степами, долаючи яри й байраки – доріг хоч яких у степах немає. А там, де є кочівницькі ходи, йти втікачам небезпечно – можна попастися. Одинадцять днів під вовче виття – а сіроманців у степах! – та ще й остерігаючись наткнутися на кочівників. А вони зіркі, в степу вміють бачити від обрію й до обрію. Навіть глянувши на птахів, що літають, можуть визначити по них, чи йде хто степами. А вже попадешся – в ту ж мить чиїмось рабом станеш. Хто кого спіймає в степу, той вже його раб. Такі закони степу.

Їхати степами конем було небезпечно – вершника далеко видно в степу, тож втікача могли загледіти і спіймати. А вдруге вже й сам Кончак його б не виручив – надто багато в степу бажаючих запопасти собі раба. Та ще такого знатного, як руський князь.

Тож Ігорю вдень з Овлуром доводилося ховатися по ярах, а коли і йшли, то старалися забиратися в густі трави або в чагарі, чи в прирічкові гаї. Вночі притримувалися того напрямку, де перед тим сідало сонце. Часто йшли по зірках та місяцю.

Дорога не близька, тяжка й небезпечна. Зрання й до вечора Овлур, як вовк, нашорошує вуха й гострить зір, пильнуючи степи, щоб не вскочити в халепу.

Тихо й безлюдно в степу, але як втратиш пильність, в будь-яку мить з гиком і свистом можуть налетіти вершники, і вже ти їхній.

Одинадцять днів.

І чи не щодня Ігор десь ближче до полудня падав і хрипів: все! Далі він і кроку не зробить – сил вже катма.

Але трохи відпочивши, під вперте наполягання Овлура мусив зводитись і знову долати кляті версти, яким, здавалося, ніколи не буде краю. За ніч відходив і зранку й до обіду якось тримався, щоб знову впасти й захрипіти: все! Далі – ані кроку. Але по якомусь часі змушений був – Овлур не давав йому й відпочити гаразд, – зводитись і знову – вперед і вперед. До далекої Русі, яка наче втікала від них. Добре, що Овлур знав напрямок, куди йти на Русь, у який бік. Без нього Ігор просто кружляв би в степу, роблячи великі кола. Допоки б і не звалився з ніг. А звірина чи птаство залишили б із нього хіба що кістки, що їх потім вибілить сонце, обшмуляють вітри…

А степам біля Дону великого, здається, ніколи не буде краю. Дістанешся до чергового обрію, глянеш, а попереду тебе чекає знову така ж далина, як і та, що ти її щойно подолав.

І ось нарешті на одинадцятий день – здавалось, що минула вічність, – втікачі нарешті дісталися Дінця…

Хай і не до Русі, але саме в тих краях вже починалися її володіння.

Донець (Дінець) – давньоруське місто XI–XIII ст. на правому березі Уди – в давнину її називали Милим Дінцем, права притока Сіверського Дінця.

Нині залишки Дінця поблизу смт Покотилівка Харківського району Харківської області. У ті часи Донець був одним з прикордонних міст Київської Русі. Згадується в Іпатіївському літописі під 1185 роком. Археологічні розкопки виявили залишки укріплень, жител, кузні, гончарські горна, ремісничі майстерні, господарські ями. У ньому також знайдено залишки матеріальної культури кочівників (половців), що свідчить про можливе змішання населення міста.

В XIII ст. Донець зруйнують татаро-монголи.

Половці, які мешкали в місті, самі того не відаючи, налякали втікачів.

Коли нарешті на одинадцятий день вони дісталися Дінця, Овлур раптом крикнув:

– Кумани! Люди степу!!.

Ігор як стояв, так і впав. Це ж треба стільки днів утікати, щоб на одинадцятий день наткнутися на кочовиків.

– Худобу пасуть, – мовив Овлур, присідаючи біля князя. – Що будемо робити, князю? – і не чекаючи відповіді, вирішив: – Ти, князю, залишайся тут, а я піду на оглядини. Мене вони сприймуть за свого. Скажу, збився з путі у степах.

Повернувся він швидко, збадьорений.

– Все добре, князю. То й справді кумани, але вони живуть у граді разом з русичами і нам не можуть бути ворогами.

Втікачі відпочили в місті, запаслися харчем і далі рушили до Новгород-Сіверського вже спокійніше…

Появу Ігоря в Путивлі так передано в опері «Князь Ігор»:

Ярославна оплакує долю Ігоря. Сумно лунає пісня мешканців Путивля, Ярославна завбачає вершників, що скачуть. Ігор і Овлур благополучно досягли Батьківщини. Нарешті настав кінець розлуці. Прапор Ігоря знову прикрашає місто».