Валентин Чемерис - Ярославна

В літописі Руському:

«…І йшов він пішки одинадцять днів до города Дінця, а звідти рушив у свій Новгород, і обрадувались йому всі…»

А найбільше зраділа, звичайно ж вона, княгиня Ярославна. Сумна і печальна, в одну мить розквітла, як півонія. Але радість тривала недовго.

Були дні, коли вона вже впадала у відчай. Навіть почало здаватися, що ладо її вже ніколи не повернеться – лихі вісті тоді летіли з Дону на Русь.

Княгиню підтримувала Явдошка, добра відьма.

– Ворожила по звіздах, – казала обнадійливо. – Не в землі твоє ладо. Чекай, повернеться живий і здоровий.

– Коли?

– Скоро. Негадано-неждано – так звізди кажуть. Ярославна вірила Явдошці.

– Скоро, скоро повернеться – невзабарі, – заспокоювала добра відьма. – Звізди мені таке кажуть.

Ігор і з’явиться неждано-негадано – босий, обшарпаний, зарослий і ледь живий. Але – живий. Повернеться разом з половцем, вірним Овлуром.

Все населення граду збереться на майдані біля княжих теремів.

Там і зустрінуть князя.

Але зустрінуть стримано, наче аж вороже.

Тільки Ярославна кинеться до лада свого чайкою.

Хтось у натовпі вигукне: «Слава!..», але більшість мовчатиме.

І це різонуло Ярославну, не могла збагнути: чому мешканці мало не вороже зустрічають свого князя? Відчула: її бурхлива радість явно не до місця. Тим часом хтось із жінок вигукнув:

– Ти повернувся, князю! Хоч і босий і не в княжих шатах, а яко раб. Але повернувся. А коли повернуться наші мужі? Яких ти навічно завів у Половеччину. Сам повернувся, а де вони?

Вдови загиблих заридали.

Плакала вся площа.

Ігор мовчав, звісивши голову. Так нічого й не промовивши, пішов до терему.

Ярославна згасла.

Сказала жінкам:

– Моя радість померкла – я плакатиму разом з вами. Але я не винувата, що мій повернувся, а ваші ні.

– Хай твій скаже, де він наших подів?

І світ померк для Ярославни.

Але це буде потім – потім…

А тим часом у ставку хана Кончака прилетів вісник.

– Руський коназ дійшов до Путивля.

– Живий-здоровий? – запитав хан.

– Живий і здоровий, – відповів вісник.

– Одержиш нагороду за добру вістку.

«І пішов він пішки одинадцять день до города Дінця, а звідти рушив у свій Новгород, і обрадувались йому всі. (Як ми знаємо – не всі. Та й від чого було радуватися мешканцям Путивля і Новгорода? Що князь погубив п’ять тисяч воїв? – В.Ч.). Із Новгорода він пішов до брата Ярослава (Всеволодовича) в Чернігів, помочі прохаючи на Посем’я, і Ярослав зрадів йому, і поміч йому дати обіцяв. Звідти ж Ігор поїхав до Києва до великого князя Святослава (Всеволодовича). І рад був йому Святослав, і так само Рюрик (Ростиславич), а сват його, Святослава».

«З історичної точки зору похід Ігоря не виправданий… Невдаха-князь прорахувався. Дорого коштував народу його авантюрний похід. Та славу Ігорю, хоч і побудовану на неславі його походу (слава – на неславі. Парадокс. Але це так – В.Ч.) приніс автор «Слова», – Д. Голда.

Це сьогодні дослідники ні-ні та й вдаються до таких оцінок походу Ігоря Святославича на половців у 1185 році. І вони… мають рацію?

Більше всього, що… так.

Хоча саме «Слово» невтомно співає «славу Ігорю Святославичу».

СВІТИТЬСЯ СОНЦЕ ВГОРІ,

ІГОР, КНЯЗЬ, – У РУСЬКІЙ ЗЕМЛІ.

Чи:

БЕЗ ПЛІЧ ТЯЖКО ГОЛОВІ,

Й БЕЗ ГОЛОВИ ПЛЕЧАМ ГОРЕ. -

ОТАК БЕЗ ІГОРЯ РУСЬКІЙ ЗЕМЛІ (виділення моє – В.Ч.).

Навіть Дінець і той вшановує невдаху-князя:

З Інтернет-видання:

«Але вже якщо зайшла мова про ідеалізацію князя Ігоря Святославича Новгород-Сіверського, то ось що мені хотілося б сказати… Так, звичайно, князь Ігор не святий і до сонму святих зарахований, як відомо, не був. Так, в сварці з Володимиром Переяславським він «взяв на щит» місто Глібов, в чому потім і каявся. Брав він участь і в інших княжих міжусобицях. Це було нормою тоді, князь мусив захищати свою вотчину, бо інакше довго не протримаєшся на престолі.

Але на користь Ігоря можна привести хоча б те, що не злякався він сонячного затемнення, мужньо пішов у похід. І це в той час, коли Ольговичі вважалися онуками сонця (Дажm-Бога), і тому затемнення означало для них віщування смерті. Підраховано, що 17 родичів Ігоря загинули у ті дні… Легко нам, сидячи за письмовим столом, стверджувати, що, мовляв, Ігор творив «гидотні справи». А хіба це не він сказав у 1180-му, коли визрівала чергова міжусобиця між все тими ж Мономаховичами та Ольговичами: «Брате, добра була тиша, ліпше було уладитись»? А чи задумувались ви над тим, чому автор «Слова» так і не зробив опис головної сцени всієї поеми – самої битви Ігоря Святославича? Чомусь на це уваги ніхто не звертає: ніби й не про Ігорів полк іде мова. Про буй-тура Всеволода, наприклад, говориться більше, значно більше. В літописах є дані про роль Ігоря в битві, і тут видно, наскільки мудро і мужньо вів себе наш князь. У вирішальний момент битви, коли побігли ковуї (степовики – спільники руських князів), князь Ігор зняв свій золотий шолом, щоб всі упізнали його (дивно, а хіба по золотому шолому його не могли упізнати? – В.Ч.) і кинувся вперед з розрахунку, що втікачі зупиняться і повернуть його рятувати. Ковуї не повернули, а князь Ігор, поранений в руку половецькою стрілою, опинився в полоні. І коли половці хапали Ігоря, побачив він, як відбивається оточений ворогами брат. Так чому ж про це в поемі один рядок: «Ігор полки повертає, жаль бо йому брата Всеволода»?