Валентин Чемерис - Ярославна

…Але князь Ігор, коли повернувся із свого походу, висунув, мабуть, значно ширшу «програму миру»: союз руських князів (Мономаховичів і Ольговичів) між собою, а також руських князів і половецьких ханів. На відміну від автора «Слова», князь Ігор не був ворогом Поля, у всякому разі, не всіх половців вважав «поганими». І був готовий списа переломити біля краю поля половецького.

До речі, ми говоримо «Слово о полку», але що таке «полк» – залишається неясним, адже це слово означає і воєнний полк, і похід, і битву. І весільний поїзд одночасно. Ось, наприклад, що співається в одній давній весільній пісні: «Отец родимый! Мать родная! У нас князь молодой, ясный сокол со всем полком, со всем поездом…» А дружини Ігоря та інших князів рухались прямцем до ставки Кончака, щоб зіграти весілля Володимира – княжича, сина Ігоря і дочки Кончака. Володимир потрапив у полон з батьком, Кончак виручив його, і весілля відбулося. Так що ж таке, власне, «полк»?

І далі автор висовує свою версію походу Ігоря в степи Половеччини. За нею ніякого походу і не було. Виявляється, не було.

А що ж тоді було?

А був весільний похід у Степ – був весільний поїзд, який «напоровся» несподівано на ворожі племена половців, на військо хана Гзака. Замість весілля – полон. Потім – втеча…

Отож…

Швидко чи ні – повернувся Ігор. Разом з Овлуром. Із половецького полону.

Швидко чи ні, а Ярославна розповіла йому про спробу брата захопити княжу владу в граді.

Ігор був вражений і спершу й вірити не хотів.

– Де він, шуряк мій? – зрештою запитав.

– Під наглядом варти. У місті вільний, але з міста йому не велено виходити. До твого повернення.

– І добре вчинила, що взяла його під варту. Заколотник заслуговує кари на горло.

– Що чують мої вуха? – жахнулась княгиня. – Ігоре, князю і чоловіче мій, Володимир…

– Знаю, твій брат, а мій шуряк.

– І поки я жива, кров брата я не довзолю пролити. Що б він не вчинив.

– Але маю покарати змовника. Хоча б в науку іншим любителям княжої влади.

– Ти маєш на мислі бояр? Які пристали до Володимира, щоби відібрати в мене владу, а його проголосити князем?

– І бояр теж…

– Хай Володимир… Він ще неврівноважений молодик. Чужий на Сіверщині, прибився до мене, як до сестри, з Галича вигнаний рідним батьком, а бояри… Вони ж тобі, як князеві, присягали на вірність…

– Присягали…

– То як вони могли зрадити свою присягу?

– Як тобі пояснити… Коли вони присягали, я був при владі і силі. Вони й служили вірно, славили мене як мудрого правителя. Навіть гнулися переді мною, возносячи мене аж-аж…

У його мові відчувалася гіркота.

– А я, тоді ще молодий, вірив їм. Що вони щиро те роблять. А вони тому вірні мені були, що я при силі був. І оружній теж. А тільки опинився в Половеччині яко раб, так і забули про свою присягу. Та що там я, всього лише князь удільний Сіверщини. З богами таке лучалося…

– Але ж боги всемогутні.

– Це коли вони при… божій владі. На небесах. А коли їх скинуть на землю, так одразу ж ті, хто їм служив, починають з них кепкувати…

Розповів Ярославні. Коли Володимир хрестив киян, старих богів, кумирів колишніх, в один день повикидали геть. Вчора ще могутніх богів, яких усі боялися і яким, здавалося, всі вірно служили. У Києві Перуна, бога грізного, володаря громів і блискавок, якому до того поклонялася вся Русь, прив’язали до хвоста коня і поволочили дерев’яного ідола Боричевим узвозом, а дванадцять мужів йдучи поруч, били його жезлами. А потім кинули дерев’яного бога в Дніпро – пливи, мовляв, куди хочеш. Ще й наказали відштовхувати його від берега, якщо він де пристане, і так аж до Дніпрового Низу, до Хортиці…

У Новгороді Перуна посікли, теж били залізом, штурхали його ногами, а потім кинули в річку Волхов. Ідол і поплив. Та невдовзі хвилі його прибили до берега. Це побачив якийсь смерд, відштовхнув його палицею, зневажливо мовивши при цьому:

– Ти сито їв і пив, тепер пливи геть…

Ще й ногою його штурхонув на прощання…

– Але ж він, напевне, – почала вражена Ярославна, – смерд той…

– Ти хочеш мовити: раніше поклонявся Перуну? – закінчив за неї Ігор. – Так. Шанував його. Як Перун був богом і при владі небесній був і міг кожного громом і блискавкою поразити. Славив його той смерд, кланявся йому покірно, дари до капища Перунові носив… Боявся його вогняних небесних стріл… А тільки Перуна позбавили влади, побили його, зневажили і кинули в річку, як смерд і сказав йому: «Ти сито їв і пив, тепер пливи геть…» Ще й ногою штурхонув поверженого бога. Того, якому ще вчора так затято кланявся-молився і служив йому теж затято.