Валентин Чемерис - Ярославна

– Як не зустріне, а ніде краще немає, як удома, – через товмача відповіла стара. – Тут тобі непереливки. Тут тебе – як не вбережешся, – хани живцем згламають. І Кончак не порятує. Тікай на свою Русь. Чим швидше, тим краще. Потім кипчацькій бабі Ягишні ще й дякувати будеш. Баба Ягишна все знає і все бачить. Що було, що є і що буде. А буде тобі в неволі кепсько, тікай додомоньку, покіль можеш. Хан, як я відчуваю, не проти, щоби ти втік на Русь. А потім з ним заодно діяв би. І жона тебе жде, ладо твоє, про яке ти пісень співаєш… Чую, чую!.. Пісня твоя про ладо твоє далеке і нині в тобі лунає-бринить. Гарна пісня твоя. І ти молодик гарний, хоч на тобі й вина велика – людей своїх погубив, необачний! Але не переймайся, кари тобі за це на Русі не буде, хоч ти й чекаєш її…

Тим часом конячина її переступила з ноги на ногу, – обережно, але стара так і гаркнула на неї:

– Сті-ій, зміюко скажена! Хіба не бачиш, що я з руським коназом балакаю.

Князь мимовільно відчув якийсь… мм… неспокій перед каргою, яка наче наскрізь його оком єдиним просвердлювала. Та й кінь його, як баба на свою конячину крикнула, повів вухами неспокійно й затупцювався.

Половці, які супроводжували князя, як один, притихли і наче поприщулювалися на своїх конях і тільки насторожено позиркували на стару. Певно, Ягишна і справді для них була відьмою та ще й чарівницею лихою. Ігор подумав, що стара все ж, напевно, добра, хоч і жахна на вигляд.

– Добра, добра баба Ягишна, як ти щойно й подумав, – о, вона може підслуховувати чужі думки? – Не бійся мене, добрий молодцю, нічого гіршого за лихо я тобі не вчиню. А лихо моє теж добре. А коли ти про мене подумав, що я, стара карга, добра, віддячу й тобі добром. Їдь собі своєю дорогою далі. І не бійся… Ні стріли, ні списа, ні меча, ні коня дикого, ні звіра лютого, ні чужих людей, ні своїх – ще поживеш. Ще й дитя жінка твоя від тебе приведе. А як там далі буде – зарані не переймайся. Якось воно та буде. Це я тобі кажу, кипчацька баба Ягишна, яка все знає: що було, що є і що буде.

– То мені можна повернутися на Русь? – обрадувано перепитав князь.

– І можна, і треба. Поки за тобою жона твоя побивається, жде тебе, виглядає, плаче-тужить за тобою – чую, чую її голосіння, – повертайся, руський коназе, до неї. Нічого тобі лихого на Русі не буде. Русь тебе ще й з радістю зустріне. Хоч і плакатиме за тими, яких ти навічно у ці степи завів. Не ти винен у тім – твоє молодецтво.

«Чаклунка», – тільки й подумав Ігор.

– Чаклунка, чаклунка, – погодилась стара. – Мене кипчаки бояться, хоч я їм зла не чиню. Але все одно мою хатку в урочищі обминають, за лиху мене мають. А ти мене доброю назвав, добра й тобі зичу, молодцю не нашого племені. І хай буде дорога твоя на Русь доброю. Де тебе чекають, і де ти ще й славним станеш. І через віки тебе пам’ятатимуть.

– Вйо, вйо! – крикнула стара на свою конячину. – Рушай, моя люба, зміюка страшенна! Тільки тихіше ногами перебирай, бо чи й всиджу на тобі. Стара я вже стала верхи їздити. А пішки на одній нозі далеко не підеш…

І одноока та однонога карга кудись потрюхикала на своїй теж старій конячині, туди, де у неї, казали, під горою стояла хатка – на курячих чи яких там ніжках. А лише тоді половці, які супроводжували князя, нарешті – але все ще обережно, – перевели подих і залопотіли між собою на мові своїй, Ігореві незбагненній. І ні-ні та й позиркували в той бік, куди поїхала на своїй сивогривій конячині Яга Ягишна, відьма їхня і чаклунка-чарівниця, що її у тих краях всі боялися. Аби не наврочила чого лихого… Бо її вроки неодмінно збуваються, і від них ні сховатися, ні захиститися…

Ось тоді князь, повернувшись у стан Кончака, і поклав собі: тікати! Пристати до Овлура і тікати з ним. На Русь. А там – будь що будь! А більше копи лиха, кажуть, ніколи не буде. Та вдома й лихо краще, як у чужих краях добро. Хоч половці його мовби таки й стережуть, але дасть Бог, з Овлуром він їх перехитрить. Та й жона його вірная, Єфросинія люба, кличе його щоночі. Він уже і уві сні, і наяву чує її плач-голосіння по ньому. Тужіння її й оберігатиме його в дорозі. Пора, пора соколу згадати, що в нього крила є.

Якщо він сокіл.

Пора вовкові ноги до бігу лаштувати – якщо він вовк.

Тільки втеча позбавить його ганьби полонянської. А допоможе молитва Єфросинії, що лунає у його душі. Лине вона до нього з високих валів Путивля, лине через простори й степи до нього в Половеччину, лине і виведе з неволі…

…Плач її – це молитва. Вона благає вітер, ріку, небеса, сонце не чинити зла пораненому Ігорю і повернути його на рідну землю. Тут Ярославна, ніби Богородиця, виступає як рятівниця, захисниця, як жива посередниця між небом і землею, як богиня, чия велика любов і захистить його, і порятує, і додому приведе…