Валентин Чемерис - Ярославна

В третьому акті на перший план виходять войовничість і жорстокість, втілена в хорових і оркестрових епізодах.

В четвертому акті музика розвивається від смутку до всезагальної радості. Глибока печаль відчувається в аріозо [43]Ярославни «Ах, плачу я», що близьке до народних причитань. Аріозо виливається в народний плач – хор поселян «Ох, не буйный ветер завывал», що звучить як справжня руська тягуча пісня.

Святково-врочистий фінальний хор «Знать, Господь мольбы услыхал».

Це в опері, де свої закони, закони жанру, в реальному ж житті до щасливого фіналу ще було далеко. Себто до втечі Ігоря Святославича з полону.

Та і який щасливий фінал – бодай і втечі князя з полону, як тисячі загиблих – по вині Ігоря – дружинників у половецькому степу вже не воскресити.

Князь Ігор ішов до Дону великого на чолі п’ятитисячної раті, а звідти втікатиме сам-один (якщо не рахувати напівполовця, напівруського Овлура), дружина ж його залишиться в безмежних придонських степах назавжди. Чи матиме князь радість від того, якщо йому щасливо вдасться втекти з Половеччини? А що він скаже на Русі матерям, вдовам погублених з його вини тисячів воїнів?

Про це думав Ігор, розумів, що все не просто буде, якщо він і втече з половецького полону, вагався… Як йому самому, погубивши рать, повертатися на батьківщину? Як дивитися в очі русичам і зокрема матерям, жінкам, сестрам загиблих воїнів? Але вагаючись, все ж вирішив утікати на Русь.

Нестерпно Ігорю в неволі, сором і ганьба терзають його душу: «Ни сна, ни отдыха измученной душе. Мне ночь не шлет надежды и спасенья. Все прошлое я вновь переживаю…»

Все згадує Ігор. І музика згадує разом з ним. Перед внутрішнім зором бачить він картини недавньої битви.

В другій частині князь згадує про дім, жону. Тільки вона може зрозуміти і пробачити йому похід – жона Ярославна. Лада, як він ласкаво її називає. Змінюється й мелодія, стає ніжною, ліричною.

Але скільки відчаю в третій частині: «О дайте, дайте мне свободу! Я свой позор сумею искупить!»

І ніде йому дітися від жорстокої правди: «Ужели день за днем влачить в плену бесследно и знать, что враг тер-зает Русь? Стонет Русь в когтях могучих и в том винит она меня…»

Муки сумління щодень дужче й дужче терзали князя. Залишатися й далі в кочовищі Кончака гостем – чи полоняником-рабом, – це вже було занадто. Зрештою, він руський князь з роду Ольговичів, а не якийсь там… Ні, ні, терпіти ганьбу полону він не збирається. Як і одружуватися з вельможною куманкою, дочкою якогось їхнього хана, теж. У сни його тривожні й розбурхані раз по раз приходить Єфросинія, лада його. І приходячи у сни, кожен раз каже йому:

– Я вже всі очі продивилася, виглядаючи тебе з валів Путивля. Повертайся швидше, ладо моє, зле мені без тебе – як світу білому без сонця ясного.

У дні полону він тільки й жив, тільки й тримався мріями про зустріч з княгинею своєю, намугикуючи про себе про сині очі Єфросинії…

То чого далі залишатися в половців? Хто вони йому, зрештою? Тікати! Тільки тікати! Додому, на Русь.

Внутрішньо він уже був готовий взяти ноги в руки, але… Гнітила думка. Як його, половецького раба, зустріне Русь? Після всього того, що з ним лучилося в клятій Половеччині. Князь, який, погубивши дружину, сам-один повертається на батьківщину… Ні, такий горе-вояка ні в кого не викличе співчуття, не кажучи вже про інше…

Та й що він скаже співплемінникам своїм? Як і чим буде виправдовуватися перед ними? Чим змиє ганьбу поразки? Що скаже великому київському князеві, старшому на Русі, без чиєї згоди він ходив у Половеччину? Що він скаже жінкам, сестрам і матерям загиблих з його вини воїнів? Як гляне в очі вдовам? Ось я, князь, який погубив ваших чоловіків та зганьбив поразкою Русь. Адже досі ще половці жодного разу не брали в полон руських князів. Ось я повернувся до вас… Живий, здоровий… Радуйтесь!..

Від однієї лише думки про це йому й геть ставало нестерпно на душі. Якщо й треба втікати, то не на Русь, а на край світу. Од ганьби й неслави. Од самого себе тікати, якби це можна було.

І хотів він повернутися додому – не тинятися ж йому в чужих краях ізгоєм, – і вагався-терзався, як його там зустрінуть. Чи вибачать поразку його? Загибель дружини… Полководець, який повертається з поля бою без війська свого, не викличе до себе поваги.

Так він вагався навіть і тоді, коли Овлур, хто він там, половець чи русич, запропонував допомогу при втечі.

Він болісно вагався, на відміну від сина свого, Володимира. Той захопився половецькою хатунь, Кончаківною молодою, і витав чи не на небесах – так йому було добре, а що його чекає? Хоч тут, у половців, хоч удома?