Валентин Чемерис - Ярославна

Вагався Ігор і терзався доти, доки одного разу не трапилася з ним, не лучилася пригода, що її можна було б назвати просто приключкою, трапунком.

Він тоді повертався до кочовища Кончака з ловів. У ті гіркі дні полону, що звалося гостюванням у хана, полювання з ловчими птахами (ним він завжди захоплювався) було єдиною віддушиною, що хоч якось допомагала терпіти ганьбу неволі. Правда, обиди половці йому мовби й не чинили, Кончак тримався з ним, як рівний з рівним, і навіть багнув породичатися з ним, та Ігор все одно відчував себе в бран-неволі. Та і яке «гостювання», як запевняє Кончак, коли він без його дозволу не може навіть кочовище залишити. Правда, в степ його відпускали, коли б не забаг, але ж не самого. В якості сторожі до нього були приставлені 15 вершників та ще й 5 знатних батьків молодиків. Мовби ж почесна варта, та розберися, що в половців насправді на мислі.

Ось і цього разу. На лови з яструбом його супроводжують, крім ловчого, у віданні якого був навчений яструб – на Русі кажуть «виношений», – ще й троє вершників – мовби ж для охорони, аби з гостем хана нічого лихого не трапилося, та двоє знатних юнаків – теж у якості мовби почесного супроводу – Ігор все ж таки князь і приятель їхнього хана.

Отож під таким недремним оком повертався князь із ханських угідь, де чинили лови, і зустріли… Ту, мару.

Дивну вершницю.

Коник під нею був малий, взагалі, коні в кочовиків низькорослі, але той коник тієї мари і геть не вдався зростом. Конячина з сивою гривою ледве дибала, звісивши голову, але вершниця сердито крикнула на неї:

– Тпр-р-ру!!! Не коняка, а зміюка скажена!!

Конячина покірно зупинилася, не піднімаючи голови. А на ній сиділо…

Щось таке, що князь спершу й не второпав, а що ж воно таке? Тільки придивившись, загледів: те, що сиділо на конячині, було явно жіночої статі. Тільки дуже старе. Бабусенція бозна-якого віку.

Супутники Ігоря сполошилися при тій зустрічі і заходилися шанобливо вітатися із старою. На немічній конячині, що стара називала її зміюкою скаженою, сиділа карга, вбрана в якесь лахміття. З-під круглої шапочки вибивалися сиві закудлані косми. Личко мала крихітне, аж чорне, в глибоких зморшках, гачкуватий ніс, гостре підборіддя, у чорному роті з тонкими синіми губами стирчить зуб, тож стара не балакала, а шамкала – брр!!!

Сиділа на своїй конячині охляп – і як вона на ній трималася? Правда, конячина була покірна і смирна. Стара на ній йорзала, але взялася рукою під бік. До всього ж, те чудисько було ще й… однооким і одноногим.

З одного боку стирчала боса нога, а з другого…

З другого дерев’янка.

Якась цурка замість ноги, ремінцями прив’язана до коліна. Як виявилось, нога в неї була, але зсохла, самий лише кістяк її, і стирчала вона підігнута під коліном назад. Як обрубок чогось.

А до коліна й була припасована дерев’янка.

Встрівши вершників, стара повела сюди-туди підсліпуватим оком, зашамкала беззубим ротиком (у ньому захилитався той єдиний зуб) і щось проказала.

Один з тих, хто супроводжував князя, знав руську мову, тож витлумачив:

– Яга Ягишна сказала: цур мене, руським духом запахло! Мої ніздрі Русь чують, Русь мої ніздрі лоскоче!

– Яга… Як ви сказали – Ягишна? – перепитав князь, згадавши, як йому ще малим нянька розповідала про бабу Ягу, костяну ногу… То це вона і є? Баба Яга половецька? Ягишна їхня?

– Ага, ага, наша баба Яга-Ягишна, – підтвердили половці, що його супроводжували. – Вона он тамечки в урочищі живе – там у неї хатка на курячих ніжках. Вона знана у нас відьма, ведунка і чарівниця.

І половці поштиво посхиляли на мить голови перед тією каргою.

– Довгих літ життя тобі, бабусю Яго. Це, – показали на Ігоря, – справді рус. Рус коназ. Гість великого і славного Кончака, хай предки дарують йому багато щасних літ!

– Рус коназ, підійди ближче, – прошамкала стара, – баба Ягишна на тебе подивитися хоче. Не часто в наших степах зустрінеш руського коназа.

Пальцем підняла повіко свого єдиного зрячого ока.

– О, бачу, бачу тебе, молодцю, – прошамкала, і зуб захилитався в її чорному роті. – Коназ додому хоче, але мусить у хана гостювати. Хан його шанує, тільки одним оком пильно гостя стереже. А руський коназ на Русь свою хоче – там його люба жона чекає. Все бачить баба Ягишна, від неї і мислі свої не сховаєш, не втаїш. Що в тобі твориться, те на твоєму писку й видно. Побивається руський коназ за своєю Руссю. Хоче додому повернутися і боїться.

– Я не знаю, як мене Русь зустріне, – засовався князь у сідлі.