Колін Маккалоу - Дотик

Александр поїхав до копрів у вагончику, а Лі пішов туди зміїною стежкою. Той день, двадцять четвертого квітня, був одним з тих ідилічних днів середини осені, які інколи трапляються після надто довгого та сухого літа; вітерець гнав солодкий запах свіжовимитого дощем лісу, сонце світило не так яскраво, а небом мандрували купки купчастих хмаринок — наче вівці, що відбилися від череди.

У цю годину біля копрів було майже пусто. Александр стояв біля масивного пневмокомпресора, рухомого паровим двигуном, через який його не можна було розмістити всередині шахти — надто багато диму, надто багато отруйних вихлопів. Коли він перевів шахту з ручних свердел на пневматичні перкусійні свердла для пробивання отворів, у які закладали вибухові заряди, а в лавах стали використовуватися не кайла, а пневматичні відбійні молотки, йому довелося винайти способи подавання стиснутого повітря до механізмів аж за чверть чи третину милі від компресора. Повітря по великій сталевій трубі подавалося вниз у циліндричний сталевий бак шість футів у діаметрі і дванадцять футів завдовжки, розташований на дні підземної галереї, а вже звідти воно через труби надходило до свердел та молотків.

Звісно, буріння та вибухові роботи здійснювалися далеко не кожного дня, і кожного разу — лише в одному тунелі з кількох. Александру хотілося налагодити електричний привід до компресора, але це рішення довелося відкласти на майбутнє, бо електродвигуни поки що були нерентабельними. Тому наразі доводилося обходитися паровим двигуном, а цей компресор був один із найбільших, якщо не найбільший, у світі.

— Твоя приватна розмова може почекати, — сказав Александр замість привітання. — Я хочу сходити до тунелю номер один, щоб іще раз усе там перевірити.

Вони увібралися до кліті і спустилися на глибину сто п’ятдесят футів до просторої основної галереї, яскраво освітленої електролампами; з регулярними інтервалами з’являлися робітники, які штовхали вагонетки з рудою до відкритого кінця галереї, де був шурф глибиною п’ятдесят футів, що вів до головної штольні. Маленька вагонетка, коли доїжджала до краю, переверталася за допомогою важеля, і її вміст, падаючи вниз, потрапляв до більшої вагонетки, що стояла внизу. Розташований за штольнею двигун витягував великі вагонетки стальним тросом туди, де їх чіпляли до локомотива, і той транспортував їх до сортувальних та подрібнювальних цехів. У повітрі висіла пилюка, хоча в час, коли вибухові роботи не проводилися, повітря було чисте і свіже; воно нагніталося та висотувалося великими електровентиляторами. З усіх закритих трьох чвертей периметра штольні вглиб гори йшли тунелі, деякі — прямо, деякі — вниз, а ті, що були прорубані недавно, багато разів міняли свій напрямок.

Александр та Лі пройшли разом до тунелю номер один, найстарішого та найбільш виробленого, їхній шлях освітлювали електричні лампи; оскільки видобування тут уже не здійснювалося, то вони не зустріли на своєму шляху нікого. Александр завжди турбувався про безпеку, тому тунель був підпертий достатньою кількістю масивних дерев’яних брусів, хоча Лі знав, що граніт у цьому місці гори був достатньо міцним і вірогідність обвалу була дуже низькою.

То була подорож тисячу футів завдовжки, озвучена чваканням їхніх черевиків та постійним капанням води, яку вода вичавлювала з породи своєю величезною вагою. У цьому кліматі не було небезпеки того, що вода стане кригою і, діючи як клин, розірве пласти на шматки. Це могло статися лише під час вибухових робіт, найбільш тонкої гірничодобувної операції — саме тому Александр волів здійснювати її сам, коли йшлося про надпотужний чи складний вибух.

Нарешті вони досягли глухого кінця тунелю номер один і побачили, що там уже закінчили приготування до вибухових робіт: моток ізольованого дроту, пневматичне свердло на тринозі, труба для підведення стиснутого повітря, коробок з інструментами. Один кінець важкого гумового шланга був прикріплений сталевими хомутами до сталевої труби, другий — до пневмосвердла. Динаміт і детонатори мали принести тільки на час закладки зарядів, яка здійснювалася під належним наглядом. Вибухівка зберігалася в бетонному бункері, до якого було лише чотири ключі: по одному для Александра, Лі, Самерса та Прентіса, вибухового інспектора.

— Цей вибух буде чимось на кшталт експерименту, — сказав Александр після того, як вони обидва погладили руками досить гладку поверхню лицевої частини лави — ніжно, як жінку. На поверхню площини падало яскраве світло ламп, роблячи видимим кожний розлом. — Ще футів зо двадцять золота не буде, тому я хочу обвалити більше скельної породи, аніж зазвичай. Треба почати посередині з отого розлому, а потім підривати решту зарядів концентрично. Кожна група з’єднана дротами послідовно. Я сам буритиму отвори.