Колін Маккалоу - Дотик

Вона поїхала геть, твердо переконана в тому, що вони зможуть берегти свою таємницю вічно, якщо це буде необхідно, вона плекала цей секрет, наче трофей, захоплений у її безперервній війні з чоловіком. Для Лі, не посвяченого у подробиці цього тривалого шлюбу, усе було повите таємницею. Тільки зараз почав він розуміти, що навіть його матір не повністю осягнула стосунки Александра з дружиною. Мабуть, Александр знав про це не набагато більше за нього, бо центром, довкола якого все оберталося, була Елізабет.

Тому Лі, освітлений променями призахідного сонця, поїхав до Кінрос-тауна зміїною стежкою, відчуваючи іще більше сум’яття та відсутність внутрішнього керма, аніж завжди. Усе, що він знав, — це те, що не має здатності до скритності та дволичності, щоб довгий час підтримувати стосунки з Александровою дружиною. Цілий тиждень він чекав, що вона видасть їх якимось мимовільним зауваженням, непродуманою згадкою про нього, але тепер переконався, що цього ніколи не станеться. Навіть якщо вона завагітніє його дитиною, вона зберігатиме мовчання.

Від цієї думки, що сплила на поверхню його свідомості, коли він проїжджав повз копри і махав рукою їхній обслузі, він зупинився як укопаний. Боже милосердний, ні! Ні, ні, ні! Нізащо не вчинить він так з Александром! Він знав його історію, яку Александр якось розповів йому в маленькій кав’ярні в Константинополі: Александрова матір мала коханця, чиє ім’я вона відмовилася розголошувати, і її чоловік знав, що дитина не від нього. Дозволити колесу історії описати своє повне коло — ні, це було абсолютно неможливо. Хитрувати було підло, повторювати історію — нестерпно. Принизити таку колосальну гординю, звести нанівець труди всього життя, накинути Александру долю його офіційного батька — НІ, і ще раз НІ! Про це навіть думати не можна!

Коли він увійшов до готелю, Рубі вже чекала на нього, але тривога не відбилася на її обличчі; натомість воно усміхалося йому, хоча в очах застигло німе запитання.

— Де ти був? Тобі увесь час телефонували.

— Я був на горі, обдивлявся вентиляційні отвори.

— Це так важливо?

— Мамо. Ти кажеш так, наче ти — директор «Апокаліпсис Ёнтерпрайз»! Це завжди важливо, але Александр планує здійснити потужний вибух там, де виснажилася стара жила в тунелі номер один, — він каже, що через двадцять футів углиб починається нова жила, а ти ж знаєш його безпомилковий нюх на золото!

— Ха! Нюх на золото! — пирхнула Рубі. — Може, він і має дотик Мідаса, але, здається, він забув, що справжній цар Мідас помер від голоду, бо навіть їжа від його дотику перетворювалася на золото. — Але вона думала зовсім не про це. «Мій син має жахливий вигляд. Злий дух цього роману так міцно вхопив його за шию, що може його задушити. Час мені піти до Елізабет і витягнути з неї всю правду». — Будеш вечеряти? — спитала вона.

— Дякую, мамо, я не голодний.

«Знаю, чого ти бажаєш, — ти бажаєш жіночої плоті. Невже це правда? Невже ти через це страждаєш, мій котику? Вона не може ризикувати і завагітніти, тому, напевне, те, що ти відчуваєш, — то є дійсно тілесний голод у своєму чистому вигляді. Мій бідолашний Лі».

Лі пішов нагору до своєї кімнати. Вона була невелика — особисті статки та матеріальні предмети мало його цікавили — необхідна для всіх оказій одіж, кількасот улюблених книжок та дещо інше — от і все, що мало важливе значення. Фотографії Александра, Рубі, Суня. І жодного фото Елізабет.

Якийсь час Лі непорушно сидів у кріслі, уставившись поперед себе, а потім підвівся і підійшов до телефону.

— Це — Лі, Еґґі. Дай мені сера Александра, будь ласка. — Не треба було казати Еґґі, де він є: вона увесь час чітко знала, де він був, так само чітко вона знала, що Ч обідає в помешканні В, що Н зараз тренує свого нового собаку на спортмайданчику, що М перебуває в Дуббо, відвідує матір; що Р застряг у туалеті, бо в нього понос. Еґґі була як павук у центрі телефонної павутини Кінроса.

— Александре, коли ти матимеш вільну хвилину? Мені треба поговорити з тобою сам на сам якомога скоріше.

— Сам на сам, тобто наодинці?

— Саме так.

— Завтра вранці біля копрів. Об одинадцятій зможеш?

— Так, зможу. Об одинадцятій біля копрів.

Жереб кинуто. Він повернувся до крісла, сів — і заплакав. Не через Елізабет, ні — Александр міг погодитися дати їй розлучення і навіть віддати їй Доллі. Ні, він плакав через Александра. Після завтрашнього ранку вони більше ніколи не зустрінуться. Розлука буде жорстокою у своїй остаточності, бо жоден з них не вірив у половинчасті заходи. А як важко після цього буде його матері! Він мусить домовитися так, щоб вона принаймні не постраждала через переслідування'.