Іван Франко - Відрубність Галичини

Я далекий від думки все це приписувати якійсь «польській інтризі» або виводити з того якісь закиди проти польського суспільства. Добре знаю, політика – це гра сил, що в ній мало місця для сентиментальних почуттів і прагнень. Бажаю лише, щоб поляки належним чином зрозуміли становище українців. Бо хіба ж у світлі викладених тут фактів не буде нормальною річчю, що часом сумнів може закрастись у душу навіть найпалкішого українського патріота? Що, спостерігаючи безплідність, малу результативність і марність зусиль невеликої купки людей, спостерігаючи, як всупереч їм на кожному кроці випереджають нас конкуренти з одного і другого боку, як ми запізнюємось у найкардинальніших справах, він подумає собі: чи не краще кинути цю безнадійну боротьбу за самостійність народу і приєднатися до сильніших, багатших, краще організованих сусідів?

Ось те фатальне «бути чи не бути», перед яким споконвіку стоять українці, активні або пасивні свідки тієї боротьби, яка точиться на їхній землі між польськими і московськими впливами. Це психологічний ґрунт як українського полонофільства, так і москвофільства. Без сумніву, на цьому психологічному ґрунті в різний час і в різних умовах виростають дуже різні квіти. Придивімося тільки до різновидностей галицького москвофільства.

Безсумнівно, що поки Росія залишається безпосередньою сусідкою Австрії і поки всі європейські держави вважають за відповідне користуватися такими засобами боротьби, як шпигунство і взаємне кидання собі колод під ноги, доти в Галичині є і будуть платні російські агенти, чи проїздом, чи свої, тутешні. Не будуть ними українці, то будуть поляки (на зразок Гендігерів), не будуть поляки, то будуть німці, євреї, цигани. Ці москвофіли, а швидше слуги кожного з російських урядів, його агенти і агітатори, не є чимось специфічно українським, як не є вони чимось специфічно польським чи австрійським. У Росії є подібного типу австрофіли чи германофіли. Це міжнародна хвороба, боротьба з якою є справою насамперед зацікавлених урядів, яким такі особи найбільше шкодять. Що суспільства, серед яких такі особи діють, повинні якнайбільше ними бридитись і реагувати супроти них так, як того вимагає звичайна чесність. У такому значенні москвофільство, як і усяка підлість, всяка продажність і деморалізація – це міжнародне явище, гідне загального осуду і боротьби з ним.

Чи я будь-коли сказав хоч слово на захист такого москвофільства? Ніколи! Про таке москвофільство ні у моєму запиті, ні у відповіді, який на нього дав п. Гольдман на зборах у ратуші, ні у тій відповіді, яку дав п. Романович у «Nowej reformie», не йдеться. Тут мова йде про специфічне галицькоруське москвофільство, на яке поляки почали нарікати ще в 1848 р., яке справді не без вини правлячих у Галичині польських сфер від 1848 р. дотепер мало певні успіхи. Повторюю, не без вини польських сфер, – з одного боку, правлячих і керуючих, а з другого боку, польських сфер, що називають себе демократичними, голосних на фрази і дволичних у своїх ділах. Таке москвофільство більше подібне до секти, ніж до політичної партії. Покійний Драгоманов порівнював їх з сектою охохохів, яку так назвали за постійне зітхання: «ох! ох! ох!». Наша москвофільська секта зітхає до Росії, якої, як правило, не знає, до національної єдності з великим російським народом, про який не має поняття, до російської мови, літератури, на якій не читає. Нерідко ця секта зневажає свою рідну українську мову; намагається писати ламаною російською, або швидше церковною, перемішаною з українізмами і полонізмами. Ця секта нерідко зітхає за православ’ям як за єдиною національною всеруською вірою, не маючи поняття, чим є сучасне казенне російське православ’я. Я був би не гідним зватися українцем, якщо б появу й існування цієї секти назвав чимось корисним, бажаним для розвитку українців. Від початку своєї літературної діяльності я намагався боротися з цією сектою, але робив це не пустими аргументами, бо знав, що ці люди аргументів не слухають, а позитивною працею, літературною і науковою, бо тільки праця здобуває ґрунт, привчає поволі людей до незвичайного для них раніше способу мислення, а в багатьох замість сумніву і розпачі породжує бадьорість і почуття віри у власні сили, в майбутнє власного народу. Чи я чогось у тому напрямі добився, не моя справа судити. Але відверто мушу сказати тільки те, що якщо галицькі поляки мали дотепер щирий намір боротися з таким москвофільством, то не лише зовсім нічого не добилися в тій боротьбі, але тільки сприяли – напевне, несвідомо – його зростові. Пан Романович так патетично говорить про цю справу: «Ми не можемо визнати домашнім, внутрішнім спором питання, чи українець стоїть на національноукраїнському, чи на всеросійському ґрунті. На мій погляд, домашнім спором поміж українцями є боротьба між тими українськими таборами, які визнають окремішність Русі від Росії, не відрікаються від своєї національної мови, свого національного духу, своїх звичаїв, а відрізняються чи то в соціальних справах, чи в питаннях політичної тактики. І можу ствердити, що польська партія, до якої я належу, не втручалася ніколи до спорів між Романчуком, з однієї, а Барвінським та Вахнянином, з другої сторони. Бо тут борються між собою українці, з яких одні нині стоять за опозиційну політику, другі – за те, щоб знову з допомогою покірності і підлеглості урядові намагатися отримати щораз нові здобутки для української національності. Але хто виступає під гаслом «одна мова і одна віра від Карпат аж до Волги», хто українську мову перетворює на російську, хто (як один невдалий кандидат на минулих виборах) в ім’я цього гасла приймає православ’я і намагається його поширювати серед уніатського люду, хто у виданнях для української людності ширить обожнювання царя, – з тим слід боротися як з ворогом Польщі і Русі. І якщо справжні українці борються з цим смертоносним напрямом, то ми, поляки, без різниці партій, маємо право і обов’язок стати на боці українців проти москвофілів, які хочуть згубити свою власну народність. Це невтручання до внутрішніх справ між українцями, це законна боротьба з ворогом, просте здійснення обов’язку самооборони. Виконуючи той обов’язок, польська демократія зовсім не виступає проти засади, згідно якої відносно українців діє на основі справедливості. І визнання національних прав, так само як не порушує засад справедливості й волі той, хто відштовхує від стріхи своєї або брата свого злочинну руку, яка підкладає до тої стріхи вогонь».