Іван Франко - Відрубність Галичини

У № 226 газети «Nowa Reforma» депутат Т. Романович опублікував статтю за своїм підписом під назвою «Хатні справи українців», спрямовану майже виключно проти моєї особи. Початок статті виглядає, щоправда, як ніби відповідь по суті на поставлене мною на одному з передвиборних зібрань запитання до шановних послів лівого напряму щодо їхніх поглядів на українське питання, але дальша, більша частина статті цілком сходить з визначеного на початку шляху. В моєму виступі я закинув послам лівиці, котрі в підході до української справи не мають широкої самостійної програми, а навпаки, приєднуються до тактики тих, які на словах нерідко заявляють, що люблять українців, поважають їх, а як дійде до діла, то борються проти всіх українців під приводом, що вони москвофіли. Підкресливши важливість українського питання для національної справи поляків, я застерігав від надто поверхового підходу до того питання, від надто легковажного вживання термінів «порядний українець» і «москвофіл», бо дуже часто таке розрізнення довільне і не може бути об’єктивно обґрунтоване.

У зв’язку із специфічними проявами галицького москвофільства я назвав його домашньою суперечкою поміж українцями. Маючи на увазі, що боротьбу з ним визнав завданням, яке має здійснюватися передусім силами самого українського народу. Дуже шкодую, що дальший хід зборів не дозволив мені ширше викласти свої погляди на різні прояви москвофільства, особливо галицького, щодо яких потрібні різні форми боротьби. Зроблю це тепер не стільки заради відповіді Т. Романовичу, який це питання у своїй статті збуває загальними фразами, скільки заради важливості самої справи.

Український народ, що налічує близько 20 мільйонів і займає великі простори від Сану до Кубані, перебуває у вкрай ненормальному становищі. Історія останніх сторіч склалася так нещасливо для нього, що він відстав від своїх сусідів щодо розвитку як політичного і суспільного, так й інтелектуального. Поділений на дуже нерівні частини між двома могутніми державами, в одній з яких усіма засобами політичної влади і адміністративного свавілля утримується на рівні вегетування такою мірою, що навіть його мова там є недозволеним плодом. У другій користується, щоправда, опікою конституційних законів, але, позбавлений імущих і впливових верств, надто мало може з неї користати.

Австрійська конституція є par excellence 50 50 Головним чином (фр.) . класовою конституцією, конституцією для привілейованих класів. А що імущі і шляхетські верстви у Східній Галичині зараховуються переважно до польської народності, то і конституційні доброчинства у переважній частині вийшли на її користь. Справді, на папері українці отримали рівноправність, але життєва практика показала зовсім інше. Українцям незабаром довелося переконатись, що конституція – це тільки ґрунт, гірше або краще оброблений, який сам, без пильної праці і боротьби, не дасть хліба. Переконалися, що за кожну установу, на яку теоретично мали право, треба було вести довгу і важку боротьбу, що кожну п’ядь політичної території треба було відвойовувати, інколи цілими роками. А сил, придатних для такої боротьби, для такої праці, було так мало! Чи ж дивно, що зайняті цією важкою щоденною боротьбою нечисленні сили української інтелігенції, яка ослаблювалася майже щоденним дезертирством доведених до відчаю і кар’єристів, ледве з нею справлялися і занедбували справи ширші, загальнонаціональні, звужували свій кругозір, ниділи в жалюгідній загумінковості? Чи дивно, що в таких умовах галицькі українці не створили блискучої літератури, не дали здібних вчених, не створили промисловості, здатної до конкуренції на світовому ринку? Чи дивно, що навіть такі елементарні справи, як правопис і літературна мова, ще залишилися неусталеними, неопрацьованими? Навіть саме питання про суть української народності, про її самостійність по відношенню до польської і російської народностей, про її межі, умови її цивілізації і її майбутнє не перестало ще бути предметом суперечок, догмою, у яку одні вірять, а другі не вірять, тезою, яку одні підтримують, а другі заперечують різними аргументами?

Гадаю, що ніхто не дивуватиметься цьому, якщо врахує фактичне становище українського народу, тягар завдань, які у світлі цього становища падають на галицьких українців, непропорційність їхніх сил перед обличчям тягаря. Адже ця частка українського народу має виконувати життєві функції за весь народ, повинна утворювати стільки цивілізаційного капіталу, скільки його потрібно на покриття бюджету національного життя усієї Русі-України. І що фатальніше: найбільша частина цього народу є повністю паралізованою, не може ні людьми, ні капіталами допомагати у цій праці галицьким українцям такою мірою, як цього було б потрібно. А тим часом у самій Галичині внаслідок різних обставин боротьба за політичне існування стає для галицьких українців з кожним днем важчою, з кожним днем менше дає надій на успіх. Досить згадати хоча б постійне підвищення плати за навчання, що разом з впровадженням шкільної форми і подорожчанням продуктів та помешкань чинить вже тепер майже неможливим доступ до середньої і вищої освіти селянських дітей, а систематично впроваджуваний целібат духовенства повинен зменшити також і з цієї сторони приплив нових поколінь української інтелігенції.