Jules Verne - Таємничий острів

Сайрус знову з нами! – Пенкрофові спроби. – Острів чи континент? – Інженерові проекти. – У Тихому океані. – У лісових нетрях. – Полювання на капібару. – Нарешті дим.

Пенкроф сказав, що без вогню їм буде дуже скрутно. Герберт, здавалося, до певної міри поділяв морякову тривогу. Наб, радий-радісінький через порятунок свого хазяїна, не хотів і думати про Пенкрофові побоювання. А Спілет, той одразу сказав:

– Запевняю вас, Пенкрофе, це дрібниця, навіть не варта хвилювань! Хіба з нами немає Сайруса Сміта? – запитав кореспондент. – Хіба наш інженер помер? Отже, він неодмінно зарадить нашому лихові й зуміє добути вогонь.

– Як?

– Ніяк!

Що міг на це відказати Пенкроф? Він промовчав, бо глибоко в душі так само поділяв віру своїх супутників у всеосяжність інженерових знань. Якби їм усім тепер повідомили, що виверження вулкана зараз знищить цю землю, що морська безодня розверзнеться і поглине її, ці мужні люди незворушно відповіли б: «Сайрус із нами, краще скажіть йому!» Але в цю хвилину скористатися його винахідливістю мандрівники не могли, бо інженер, стомлений довгою дорогою, хоча й подолав її на ношах, знову заснув глибоким сном, а будити його Спілет категорично заборонив.

Запала ніч. Тепер вітер віяв з північного сходу, враз стало дуже холодно. Крім того, оскільки море зруйнувало перегородки, які спорудив Пенкроф, у Комині вільно гуляли сильні протяги. Інженер неодмінно застудився б, якби його супутники не познімали з себе хто куртку, хто сорочку і старанно не вкрили б його.

Вечеряти довелося літодомами та їстівними водоростями, яких Герберті із Набом знайшли чимало на прибережних скелях.

Не надто вірячи в успіх, Пенкроф усе-таки спробував добути вогонь способом дикунів – тертям двох сухих цурпалків дерева. Якби енергію, яку вони з Набом витратили на тертя, можна було перетворити на теплову, її вистачило б, щоб закип’ятити воду в котлах трансатлантичного пароплава. Але ця спроба не вдалася: шматочки дерева лиш нагрівалися, хоча значно менше, ніж упрівали над ними самі добувачі вогню.

Назавтра, 28 березня, прокинувшись, інженер побачив усіх своїх супутників навколо себе: вони чекали його пробудження. Як і вчора, перші його слова були: «Острів чи материк?» Здавалося, ця думка не полишала його.

– Ми ще не знаємо цього напевно, містере Сміт, – відповів моряк. – Дізнаємося, коли ви зможете вести нас по цій землі.

– Здається, тепер я можу встати, – промовив інженер і звівся на рівні ноги без особливих зусиль. – Так, учора, коли ви мене несли сюди, мені здалося, ніби на заході я бачив високу гору. Завтра ми зійдемо на її вершину і роздивимося все навкруг. А доти нам робити нічого.

– Ні, насамперед ми мусимо добути вогонь, – затято мовив Пенкроф. У моряковій голові, вочевидь, панувала настирлива ідея.

– Облиште, Пенкрофе! Зачекайте трохи – і буде вам вогонь, – сказав кореспондент.

Моряк промовчав, лише зміряв його промовистим поглядом, ніби кажучи: «Якби від вас залежало добування вогню, то, мабуть, надовго нам довелося б забути смак смаженини». Сайрус Сміт якийсь час розмірковував. Потім, звертаючись до своїх супутників, мовив:

– Дорогі друзі! Хоч яке скрутне наше з вами становище, усе ж воно цілком зрозуміле. Якщо ми на материку – тоді рано чи пізно ми таки дістанемося до населених місць. Якщо ж ми на острові – тоді одне з двох: якщо острів населений – ми виплутаємося з біди, скориставшись допомогою місцевих жителів; якщо ж він безлюдний – що ж, доведеться покладатися тільки на власні сили.

– Зрозуміло, – кивнув Пенкроф.

– Як ви гадаєте, Сайрусе, – спитав кореспондент, – куди нас занесло ураганом?

– Точно я вам не можу сказати, але є багато ознак того, що ми зараз у Тихому океані. Коли ми вилітали з Річмонда, вітер дув з північного сходу, і сама сила урагану свідчить про незмінність його напрямку. Мені здається, що ми подолали відстань близько шести, може, семи тисяч миль. Отже, куля принесла нас або на Маркизькі острови, або ж на Паумоту, або, якщо швидкість вітру була більшою, ніж я припускаю, у Нову Зеландію. В останньому випадку нам легко буде повернутися на батьківщину: з англійцями чи маорійцями ми швидко знайдемо спільну мову. Але якщо, навпаки, ми опинилися на березі якогось із островів Мікронезійського архіпелагу, тоді нам доведеться обживатися так, ніби збираємося залишитися тут назавжди.

– Як?! – скрикнув кореспондент. – Ви сказали «назавжди»?