Jules Verne - Таємничий острів

Залишки печені поділили між товаришами: усі вже добряче зголодніли, тож сьогоднішній сніданок здався їм аж надто мізерним.

– Нічого, – сказав моряк, – у Комині на нас чекає вдосталь їжі. Хочу вам повідомити, містере Сміт, що там, на півдні, у нас є справжнє житло з кімнатами, ліжками, пічкою, а в кухні – кілька дюжин пташок, яких Герберт називає куруку. Ваші ноші готові, і щойно ви трохи піддужчаєте, ми перенесемо вас у наш притулок.

– Дякую, друже! – відповів інженер. – Дайте мені кілька годин, щоб я зміг трохи очуняти, і тоді зможемо вирушати. Говоріть, будь ласка, Спілете, я слухаю вас.

Кореспондент почав розповідати інженерові про події, про які той іще не міг знати: як повітряна куля востаннє злетіла вгору, як упала на цю невідому землю, що здається не заселеною людьми, як вдалося знайти Комин, як усі шукали інженера, а найбільше – його відданий Наб, про подвиг вірного Топа…

– Але, – усе ще слабким голосом запитав Сайрус Сміт, – хіба не ви підібрали мене на березі?

– Ні, – відповів кореспондент.

– І не ви принесли мене до цього грота?

– Ні.

– Справді, якось усе це дивно! – мовив інженер, потроху оживаючи і з усе більшим зацікавленням слухаючи розповідь.

– Але, – вів далі моряк, – ми досі не знаємо, що трапилося з вами після того, як вас хвилею змило з повітряної кулі.

Та Сайрус Сміт мало що пам’ятав. Хвилею його відірвало від аеростата. Спершу він пірнув у море на кілька футів. Коли ж виринув на поверхню, то помітив поруч якусь живу істоту, що борсалася в розбурханих хвилях. Це був Топ, що кинувся в море слідом за ним – рятувати свого господаря. Коли інженер подивився вгору, він не побачив у небі кулі: звільнившись від його ваги і ваги Топа, аеростат стрімко шугнув вище. Інженер побачив, що опинився посеред нестримних хвиль за півмилі від берега. Він спробував утриматися на поверхні й швидко поплив до берега. Топ підтримував його, вчепившись зубами в одяг. Але стрімка течія підхопила їх, понесла на північ, і після півгодинної боротьби з морською стихією (адже буря вирувала і на землі, й у небі, і на морі), остаточно вибившись із сил, він пішов на дно, потягши за собою й вірного Топа. Нічого з того, що сталося потім, до тієї миті, поки він не опритомнів на руках у своїх друзів, Сайрус Сміт не пам’ятав.

– Проте, – сказав Пенкроф, – немає жодного сумніву, що вас викинуло на цей берег і що у вас стало сили на те, щоб дійти до цієї печери. Адже Наб знайшов вас завдяки вашим слідам!

– Мабуть, так… – задумливо мовив інженер. – А ви не бачили слідів інших людей у цій місцевості?

– Жодного, – відповів кореспондент.

– Пенкрофе, – попросив Сайрус Сміт, – будь ласка, візьміть мої черевики і прикладіть їх до тих слідів, подивіться, чи це точно мої відбитки.

Моряк виконав прохання інженера. Разом з Набом, який показував дорогу, він і Герберт пішли до місця, де ще зберігся слід. Біля входу в печеру, у місці, захищеному від дощу й вітру, виднівся відбиток ноги на піску. Інші сліди вже, напевно, стерло вітром і дощем.

Тим часом Сайрус Сміт говорив кореспондентові:

– Тут сталося щось незрозуміле.

– Дійсно, незрозуміле, таке, що годі й пояснити, – ствердно кивнув Ґедеон Спілет.

– Облишмо зараз цю загадку, дорогий Спілет. У нас іще буде нагода обміркувати це пізніше!

За хвилину в грот повернулися моряк, Герберт і Наб. Не лишилося жодного сумніву – відбиток підошви інженерового черевика якраз приходився до сліду на піску.

– Усе зрозуміло, – мовив інженер, – у мене були галюцинації, які я намагався приписати Набові. Очевидно, я брів як сновида, не усвідомлюючи, куди і навіщо йду, і Топ, який витягнув мене з води, керуючись інстинктом, привів мене сюди. Топе! Йди-но сюди, собачко! Ходи до мене, Топе!

Красень-пес підбіг до господаря, гучним гавкотом виражаючи свою відданість. Усі погодилися, що іншого пояснення незбагненним подіям годі й вигадати.

Близько полудня, уклавши інженера на ноші, усі вчотирьох вони винесли його з грота. Потрібно було пройти вісім миль. Але оскільки процесія рухалася повільно й часто спинялася, щоб носильники могли відпочити, шлях до Комина тривав не менше шести годин.

Біля входу до Комина земля була зрушена безжальним натиском хвиль.

Серце Пенкрофа стиснуло погане передчуття. Він кинувся в коридор, але майже одразу ж повернувся і, ставши на порозі, сумно подивився на своїх супутників.

Вогонь, так важко добутий з єдиного вцілілого сірника, згас. Замість попелу у вогнищі тепер була лише твань. Палена ганчірка, що мала правити за трут, зникла також. Нещадне море дісталося аж усередину Комина, углиб коридорів, і все там поперекидало й знищило.