Наб розповів, як він знайшов Сміта. Напередодні, покинувши Комин удосвіта, він пішов уздовж берега на північ тими самими місцями, де вже проходив одного разу. Там – Наб зізнався, що робив це вже без жодної надії, – він іще раз почав оглядати пісок і скелі, намагаючись побачити бодай найменші сліди, які могли б допомогти йому знайти хазяїна. Особливо уважно дошукувався він слідів у тій частині берега, яку не покриває вода під час припливів, адже припливи й відпливи змивають з піску будь-які сліди. Отже, Наб, не сподіваючись знайти свого хазяїна живим, довго, але безуспішно шукав бодай його тіло. Він вирішив пройти ще кілька миль уздовж берега.
– Я пройшов іще дві милі, обійшов усі рифи, що оголилися з відпливом, і вже не сподівався щось знайти, аж раптом близько п’ятої години вечора побачив на піску сліди людини.
– Людські сліди?! – скрикнув Пенкроф.
– Так!
– І ці сліди починалися аж коло рифів? – спитав кореспондент.
– Ні, – відповів Наб. – Вони починалися там, де закінчується лінія припливу. Сліди за цією лінією, мабуть, змило відпливом. Побачивши їх, я ніби збожеволів. Сліди були зовсім чіткими і вели до дюн. Приблизно чверть милі я біг по них, обережно ступаючи, щоб не стерти. А вже хвилин за п’ять чую – ніби собака гавкає… А це ж наш Топ. Він, розумник, і привів мене сюди, до мого хазяїна!
Насамкінець Наб розповів, як він побачив бездиханне інженерове тіло і як йому стало нестерпно боляче, яка туга огорнула його серце. Марно шукав хлопець у тілі Сміта хоч якихось ознак життя. Усі його зусилля привести інженера до тями були марними. Єдине, що залишалося вірному слузі, – це віддати останню шану своєму улюбленому хазяїну.
Тільки тепер Наб згадав про своїх товаришів. Він кілька разів вимовив ім’я Ґедеона Спілета, того із супутників інженера, якого Топ знав краще за інших. Потім поставив собаку мордою на південь і показав туди рукою. Топ побіг у вказаному напрямку. Читачеві вже відомо, як, керуючись своїм надзвичайним інстинктом, Топ, що ніколи не був у Комині, розшукав його.
Усі дуже уважно вислухали Набову розповідь, дивуючись, як могло так статися, що Сайрус Сміт після жорстокої боротьби з хвилями, яку він мусив був витримати, пробираючись уплав через буруни, лишився неушкодженим, навіть без подряпин. Не менш загадковим здавалося й те, як інженер потім знайшов цей грот, загублений у дюнах майже за милю від берега.
Цю загадку міг розв’язати тільки сам інженер. На щастя, життя швидко поверталося до нього. Сайрус Сміт знову ворухнув рукою, потім головою і нарешті промовив кілька нерозбірливих слів. Наб, схилившись над непритомним, покликав його, але інженер, мабуть, не почув, бо й далі лежав із заплющеними очима. Треба було якнайшвидше перенести Сміта до Комина. Так вирішили всі разом.
Вода, якою Смітові змочували губи, потроху відживляла його. Нарешті він розплющив очі. Наб і кореспондент схилилися над ним.
– Хазяїне! Хазяїне! – загукав Наб.
Тепер інженер почув його. Він упізнав Наба і Спілета, потім Герберта і моряка й ледь-ледь потиснув їм руки своєю слабкою рукою. Знов інженер мовив кілька слів, цього разу їх зрозуміли всі:
– Острів чи материк?
– О-о-о! – не стримався Пенкроф. – Хай йому чорт, нам зараз на це начхати, містере Сміт! Аби ви були живі! А острів чи материк – дізнаємося згодом!
Сайрус Сміт легенько кивнув головою і ніби задрімав. Кореспондент порадив тим часом злагодити ноші, на яких можна було б донести інженера до Комина. Наб, Пенкроф і Герберт вийшли з грота і попрямували до високого пагорба, на вершині якого росли кілька чахлих деревцят. Дорогою моряк усе повторював:
– Острів чи материк! Знайшов про що думати, коли з самого ледве дух не вийшов! От дивна людина!
Зійшовши на вершину пагорба, Пенкроф із товаришами обламали кілька найгрубших гілок на морській сосні. Відтак змайстрували з них ноші, вистелили їх травою і листям. Утворилося доволі зручне ложе.
Була вже десята ранку, коли моряк, Герберт і Наб повернулися до інженера, біля якого невідлучно сидів Ґедеон Спілет.
Сайрус Сміт, прокинувшись від сну чи, радше, від забуття, підвівся, озирнувся навкруги, ніби запитуючи, куди він потрапив.
– Чи можете ви вислухати мене, Сайрусе? Це вас не стомить? – запитав кореспондент.
– Можу, – відповів інженер.
– Мені здається, – перервав їх моряк, – що містер Сміт охоче вислухає вас, коли трохи підживиться цим желе із тетерятини. Їжте, містере Сміт! – додав він, простягаючи інженерові щось і справді схоже на желе.
Читать дальше